“Чудесні дива ходять по морях
і манять нас і закликають ніжно.
Та що нам їхній малиновий стяг,
коли не стяг це нашої вітчизни!”
Ю. Яновський: Чотири шаблі
Під світом зір чужих — в годину пізню
самотніх ночей — раптом так збагнем,
впечемо серце жаром наглим врізу:
— Даремне все! Від себе не втечем! —
Тож дум шалених не змогти залізу,
ні мрій, ні вольних поривів мечем! —
Як з серця їдь не витравить зміїна
семи тих літер — слова: Україна!
Дарма ж усе! І дзвін чужих пісень
лунати буде покликом даремним,
і не відчиним серця навстіжень
очам чужинки — наче пристрасть темним…
Одна ж нам пісня: про далекий день,
що розсвіт, світ його в очах несем ми!
І над прибажних поглядів ахат
нас ваблять блимом вікна рідних хат.
І з-понад хвиль, що синім рвуть Дунаєм,
з-над Шпреї, у ґранітні береги
закутої, безвпину полинаєм
до блиму їх далекої жаги…
Тож тільки спів рибалчин пролунає,
чи крик пташиний — зразу ж, безваги —
як біла мева — завжди дума зрине
над плавні Свіржу, Ворскла чи Горині!
І знаєм завжди ми — метлявши дні
і кроки наші понад рвучким Тибром,
над Сеною, чи знову ж в далині
шумливій Райну — з серця вже не видрем,
не вирвемо запеклі й мовчазні
того, що болем шарпає стогидрим:
— Таж як нам думи з шумом їх плести,
коли — Дніпро не скрес, кривавить — Стир!?
То знов, як вітром північним, набрезґлим
з солоних хвиль шумить нам океан,
чи вабить Адрії зелений незглиб
прибоями веселчастих оман —
як ждем вітрильників, що нас повезли б
з портів у далеч — безвісти, навмань —
знечев’я серце пригадом нам стигне
про рідне море — чорне й негостинне.
І тьмяний яд засновує нам шлях…
“Ми ще ніколи не були собою,
не піднімали стяга на морях!” —
затьмарить Рильський радощі одбою
настирливим двостихом. Як же, як
палати послі тугою ясною,
“Смоктати – із Яновським — янтарі
пахучих мундштуків чужих сторін”!?
І як уговтати ту злющу зависть,
пекельні думи ті, що серце рвуть —
в чужих столицях, як щораз ясна вість
квітчає квіттям, прапорами путь
полкам крицевим і ходу їх править
під луки звитяг — нам, що поки тут
ще клюв скитальних днів очей не виїв,
снується водно в’їзд Богдана в Київ!
Тож не привабить нас могутній хор
чужих вікторій в цю добу велику!
Ні Арк Тріомф, ні Бранденбурґер Тор,
ні Луки Цезарів не зможуть клику
тривкішого за морок, смерть і мор,
що палить нас сьогодні і довіку,
що із боєвищ і Базару й Крут
горить нам честнем змагу й волі тут!
В узлах чужих доріг, шляхом бездомних
бредем же ми — далекі і чужі,
і перед честнем слави Невідомих
Вояків тих, що лести, ані лжі,
вмираючи не знали, кладемо ми
вінком — свячені пориву ножі! —
Немає ж і хреста, де ізложили
колись їх — на Аскольдовій Могилі.
Тож не забути нам!.. То вже дарма.
Снувати завжди будем тії думи,
невтишні ті, що плинуть нам пливма
від рідних нив! І в пишнотному тумі
чужих молінь, як слів ясних сурма
густиме “Урбі” й “Орбі”, із задуми
не збудить нас, що ждем — на вольний ріг,
щоб нас поскликував з чужих доріг!
І безпересталь так! Щодня, щоранку —
у копальняних штольнях, мов кроти
вгризаючися в землю, чи при станку,
як чола піт ізрошує густий,
сотаючи не раз вже доостанку
кров серця й жил — безвпину, без мети, —
одне нас тільки морить, непокоїть:
— Коб руки й силу зберегти для зброї!
Під зорями чужими — тож одним
тривожим Бога, молимось Ясному:
— Щоб вволив нам ще дужим, молодим
зустріти зриву мить недовідому! —
Щоб послі вже — хоч млу, хоч тільки дим
узріти дав над двором рідним Дому —
і — в мить останню — віч померклий світ
покрив нам вільним шумом рідних віт…
