I
І знов — весна… Вже нарік двадцять літ
Минеться з часу, як весняним шумом,
Невтишним гулом у серця хлоп’ячі
І в вікна шкільних заль в Народнім Домі
Прорвався так негадано, неждано
Світ березня сімнадцятого року.
Щось коїлось, творилося навколо:
По місті вихор п’яно бушував
І голови п’яніли гімназистам
Од вістей неймовірних, слів таємних
Про те, що діялось далеко там…
Котрогось дня ми ринули із школи,
Мов рій бджолиний, вулицями міста —
Навмань отак, без поклику й намови
Туди, де Юр у небо упинався,
Де площа святоюрська хвилювала
Безмежним морем прапорів й голів.
П’яніші за весняне сонце й вітер,
Лунали там слова про Україну —
І ми із жовтосиніми стяжками
Ішли походом і “славу” кричали
І вперше… вперше замість “Ще не вмерла”
Виводили, співали: Вже воскресла!
І з того ж дня ми ігор відцурались,
і ґудзиків, і марок поштових
Далеких Конґо, Джави, чи Китаю —
І в скарбівню хлоп’ячу заховали,
Мов скарб найкращий, стрічку паперову
Із написом: “Воскресла Україна”.
II
То згодом квітень радістю зайнявся,
Як дядько мій із Києва приїхав —
Із світлої столиці України.
Не визнати, словами не сказати,
Як розцвітали юні думи й серце
Від дядькових барвистих слів
Про дні захоплені, години слави.
Як очі жевріли і милувались
Гостинцем любим: Грішми України
Й листівкою з Софією Святою,
Що їх мені він з Києва привіз.
І в школі між юначим товариством
Потому тільки й мова йшла про все те,
Що я дізнався в дні оті від дядька —
І всі побожно й заздро позирали
На той гостинець незвичайний дуже
Із Києва привезений самого.
І хоч не раз, не раз іще займався
Золотоверхий полум’ям пориву,
То в серці завжди сяйвом непогаслим
Горять найперші ті скарби хлоп’ячі,
Що їх у дарі молодості нашій
Отой бурхливий березень приніс!
