Так важко нам — в Берліні, чи Гамбурзі,
В Брюсселі, Римі, чи бозна де ще
Тривати нині в зір чужому крузі!
Та несказанно важче, боляче
І сльози і слова ковтати, друзі,
Збагнувши суть рокованих речей,
Жорстоку правду слів у гореч повних,
Що був єдиний в нас — один Полковник!
Як гірко ж проклято цей хрест нести
Сьогодні нам, ще й — тут! Тож ніби вчора —
Здається ось — як звіти ми й листи,
З краю привізши, спали наче ховрах,
Через кордон шпигів й застав густих
Прошмигнувши по застумах і зворах, —
Будив нас подзвін, телефонний гам,
А там з’являвся вже й Полковник сам…
Гей, стільки років, осеней без ліку! —
А й досі в пам’яті тривожна мить:
Ця зустріч перша з ним! І вже довіку
В серцях не вмовкне нам, не одбренить
Дзвін слів рвучких і сміху… Тож велику
Громаду друзів спогад єдинить
Про те, як з ними він ділив в єднанні
І гріш — і хліба окраєць останній.
Невтишним вихром пориває ж сплін,
Мете нас туга світлим, вічним слідом:
У Празі пригадають — ось ослін,
Де — він — сідав. Ось майоріють блідо
Швайцарські Альпи, де з орлами — він —
Снував орлині думи… Та й на Лідо
Остійському хтось в болю шепне враз:
— Це тут прольотом він вітав не раз.
І часом вже з тих образів полону,
За пошибом і спогадів і мрій:
Живий зринає — він! — До телефону
Ось кличе нас… І полапки, мерщій
Рвете за трубку! Алеж ні… Й холонуть
Серця нам знов: Таж голос це не твій!
Не твій, Полковнику! І знов над нами
Кривавий гомін зриву — в Роттердамі…
Таж згинув він! Ні, ні… Тож як тоді —
Сприйняти ж так не сила і сьогодні
Злощасних слів тих. То ж слова тверді,
Страшні, безщадні — наче гнів Господній…
Тож — по в’язницях — в муці молодій —
Тій зловісті — бійці запеклі й годні
Не йняли віри — й билися до ґрат,
Що нових їм тортур придумав кат.
На зловість ту, що з громом навздогони
Шибнула Рідним Краєм, тож до віч,
До горла жаром щось пливло… Тож жзвони
Гули тривожним гулом в тьму й у ніч
З дзвіниць усіх… Та все ж далекі гони
Лунали гомоном про близьку січ,
Про те, що — він — не згинув! Що ось гряне
З полками наш Полковник в день багряний!
Як вірити ж, як жити нам з тим ось:
— Полковника немає!.. Тож не чари,
Таж згинув він! І вже нам довелось
Іти самим… і ядом помсти й кари
Пекли серця: Щоб пекло розімклось
Над вбивцями, як день отой покари
Над травнем Роттердаму вже, коли
І — кров’ю бруки і — вогнем сплили!
Та ні! — То крови, тож пожару мало,
Щоб відплатити устокроть, ущерть
Слова ті: — Полковника не стало!
Той двадцять третій травня! Люту смерть!
Криваву втрату нашу! — Цілим валом
Вогню, заліза і кривавих жертв
Вернути вже ж і сам Господь не здужа
Бойцям — вождя, його дружині — мужа!
Таж ріки сліз не втишили б, ані
І розпачі і болю не змогли би
Її одної, що в злорадні дні,
Вксь незмір горя стиснувши у глиби,
У морок серця, — як наказ — ясні
знайшла слова, в достойності незглибні:
— Впав батько Юри… Муж загинув мій…
Ви — далі йдіть — завжди пробоєм — в бій!
Таж вирік травень той, що довгі роки —
Ридаючи, горюючи, ждучи —
Самій уже верстати їй широкі
Чужі простори. В темряві ночей
Вчуваючи і голос, сміх і кроки
Живого мов… Та й образ несучи
Останній вже: кохане — як галиччям —
Пошарпане ґранатою обличчя…
Вчувайте ж нині, товариство славне,
Палючий біль той, тугу — що як грань! —
Тож не в Путивлі квилить Ярославна,
То ж не обмити вже кривавих ран
Обличчя того, що колись у травні
Покрив китайкою злосмертний бран!
Учуйте — і на прапорах несіть
Наказ її: Полковників завіт!
