Сонце мережить стіни суворі
в сяйва і злоті квадрати.
Ой, відбиваються в серці й навколо
чорними смугами ґрати…
Там — в синім небі льоти пташині
піснею волі й пориву.
Шляхом проміння линуть за ними
думи у далеч незриму.
Наче здається: Знову я в дорозі,
знов верховини зелені.
В келії моїй дуже просторо,
сонцем п’яніють легені.
Бір смерековий внизу під мною
буйно шумить верховіттям,
ген — у долинах міняться води
срібною стяжкою світла.
Сміливе серце в небі високім,
мов крик вірлиний,
в доли далекі, безкрає поле
покликом лине.
Хилиться сонце, в заграві гори
й небо в надвіконні мому…
З сонцем відходить, йде мій товариш —
тінь моя в ніч невідому.
