Як щороку буйна повідь зелені
заливає сквери й бульвари.
Рожевіють квіттям яблунь встелені
сірі бруки, спалені з жари.
Як щороку поглядами млосними
Квітнуть вродливо очі жінок —
і назавжди ніби ісплелось з ними
любе слово у звабний вінок.
Як щороку… Оле ж! — хай не згадую
днів юнацьких, п’яних щастям гуль! —
Все частіше зелен-травень зрадою,
зривом бомби, тріскотнею куль.
Все частіше сальвами зловіщими
розриваються соняшні дні —
і згоряють розпачем навіщені
серце й очі в терновім вогні.
І в жалобі, синєсизім ладані,
нишкнуть скупчено нави церков:
Там на вулиці вісті негадані,
замість соняшних зайчиків кров!
Зелен-дні паполомою чорною
час витискує стуком копит…
Почекайте! Ось прапор розгорнемо!
Ось вже золотом синь лопотить!
І вже вершники мчать над країною
і толочуть, рвуть травень ущент!
Гряде літо бурею зловійною —
Наше літо!
Ще мить!
Ще момент!
