I
Молитися тобі: цвісти, кохати —
Отак, як я молюсь зірниці ранній,
Коли душа росте, цвіте на грані
Дня й ночі — в тайни повних і багатих.
Імла світанком із низької хати
Виводить терем, криє стіни драні, —
Кохання так на синьому екрані
У фільм вабливий, в казку розснувати!
У душу брязнуть золотії кола,
І стане світ в захопленні німому,
Застигнуть в золоті дзвінкі хмарини.
Засяє радість росами довкола, —
І затремтять пісні у серці мому,
І світ кудись в танках і в ритмах рине!
II
Моя!.. Й немає слів — слова в полоні,
Коли душа горить, діждавшись жнива.
Цілує жниці стиглі груди нива,
Пестить колоссям, мов ніжні долоні.
Сп’яніла сонцем далеч небосклонів
Не квітне рожами — сталева, сива,
Не квітне ранками душа щаслива,
Коли достигнуть юні вина в лоні.
Спалиться сонце! Стопиться в зеніті!
На землю бризки, промені вогнями,
На груди золотом колосся житнє.
Пісням в полудне сміхом не дзвеніти!
Жара жорстока, мовчанка над нами.
І тільки: Ти! — моє всевладне: жити!
III
Цілують серце промені останні
І тихне відгомін пташиних трелів.
Хтось душу, мов тятиву, випнув — стрелив
і день майнув тобі стрілою в дані.
Я сам… Корюся самоті нежданій,
павук нитки снує по синій стелі.
І десь в німому божевіллі скелі,
що вмерло сонце, згасло в океані.
У далечіні думають тополі,
у серці небо ясне і безкрає,
і мудрість ночі таємниче дише.
І хтось простий сопілкою у полі
дзвінке срібло піснями розсипає —
і я різьблю свої сонети в тиші.
