Мила, мила, не лякайся,
Правов ручков прежегнайся!
…Не єм я твій жаден милий,
Лем я шатан справедливий.
Із лемківської пісні про мертвого коханця
В серцях вродливиць палом ярим зору
солодку млість прокидував і щем
і ночами моторними відьмачем
юрму відьом водив на Лису гору.
Минала тінню, гасла від призору
жінок урода, наче свічки тремт,
аж полином, не кулею-ножем
одна з уречених змогла потвору.
Убитий — не помер. У людські житла
крізь непозначені хрестом щілини
вривався гадом, облудом пернатим —
і кров живу, що багром пишним квітла,
горіла палко гронами калини,
спивав — у груди вп’явшися — ненатлий.
