Утиснене в холодні ржаві шпуги
і скуте серце пов’яззю зо сталі —
невговтане все рветься далі й далі
й палає лалом пориву й натуги.
І в зимних штаб і ночей чорні смуги
вплела ти ніжною рукою ткалі:
і перли слів, і смажних уст коралі,
і прозолоть ниток чекання й туги.
Та все ж… якщо колись заради мене
із губ твоїх, що ваблять так принадно,
небачно впаде слово милосердне, —
то серце горде — вражене, шалене
твої дари всі знівечить нещадно,
в ненависті стужавіє, затвердне.
