Згасає день — і гамірно в оселях…
Із присмерків коридорів чернечих,
із мороку померклих склепів келій
виходить в сад у чорній рясі — вечір.
І повагом, в покорі тихій плине
поміж граби, берести і каштани —
і кануть в тиші токотом хвилини,
мов зерна чоток чорних безустану.
За кожним з них молитва Господеві,
що літо дав важке таке й багате,
що стигнуть ниви жита день-при-дневі
і зелен-соком виноград наплятий.
Хвалою-дякою за буйну днину,
за кров і піт і працю рук невтомних,
за молоко коров і мед бджолиний —
токочуть в тиші чотки молитовно.
То знов чернець хрестом благословляє
долин вологість плідну, срібні лози,
і дзвін пісень любовних над полями,
і полуднем розпарений чорнозем —
спрагу й жагу і труд життя людини.
І дзвонять в тиші дзвонами години
перебовком, безвпину, безустану.
Спинився вечір під гіллям каштану —
і вже на кожнім згині, збирці рями,
на чорнім клобуці чернечім зрібнім
роса волога нависає рясно,
ряхтить і міниться невтишним сріблом.
І вже назустріч плине із каплиці
з-під зоряного склепу нав, із сяйва —
в киреї злотом тканій, срібнолицій,
ув ореолі, мов неземна з’ява,
з дарами у побожнім рукосплеті —
отець ігумен — володар цих піль й узлісся,
сповідник заведій, п’яниць, поетів,
людських сердець залюблених, князь-місяць.
