Уже вечір, вечірній вітер…
В. Свідзінський: Зрада
Осіння прозолоть: і смутку сутінь,
і відходу негаданого біль,
і на верхів’ях стишених топіль
проміння соняшне. Далекі путі,
стежки колишні, пройдені й забуті,
і гони незміренні рідних піль
у пам’яті зринають звідусіль,
як юність давня — неповторні й сутні.
Гуляти вдвох ідем пори такої —
і синові, мов казку заповітну,
кажу, що гасне, що відходить день…
Він дивиться — і щасним неспокоєм
в очах його прийдешні ранки квітнуть,
весіллям білих радісних вишень.
