“І спали
упившись кровію, кати,
Твоєю кровію! А ти
возстав от гроба! Слово встало,
і слово правди понесли
по всій невольничій землі
Твої апостоли святі”.
Т. Шевченко: Неофіти
Ще сонцем іскриться іней по сталі
Альпійських рейок, — ще мороз ясний
заковує у заморозь криштальні
нагірні дні і обрії і сни, —
ще Земмерінґ — а завтра вже мигдалі
цвітуть рожевим розцвітом весни
і мов перлин розсипаних намисто
і зорі і світла над Вічним Містом.
І вранці, як ще обриси хреста
ледь-ледь сіріють в млі сріблястопінній,
вглинають кроки й погляди й уста
неждану прозелень і лальм і піній,
по білім бруку бредучи спроста,
куди Горацій, і Верґіл, і Пліній
проходили в надхненні, де горів
владарний сон звитяжних Цезарів.
Слідами їх зненависти й любови,
що символом взяли вовчиці вид,
бреду німий, неситий і раптовий —
звичайне варвар: Ант, чи може Скит.
За чичероне тут мені Карбович,
найкращий друг всіх наших волокит,
палкий звеличник міста семи горбів
і Венус із Чірене й катакомбів.
Проміж руїн і пишнотних садиб
снуємось з ним і мрієм вголос йдучи
(тим мріям нашим тільки розцвісти б!),
то споримо, чи вдасться нині “дуче”
перекувати на колишній штиб
нащадків пізніх Риму, їх прийдуще
колино те, що грається — то спить
на Форумі Романум під цю мить.
Абож, як вечір сплине золотастий,
то знову нить думок над Тибром тчем.
Та рвуть нам те ткання щораз контрасти:
Ось постаті погрожують мечем
з-над мосту Ватиканові, що вкрасти
він ніби волю хтів — й до наших тем
вплітається — потойбіч вже — неждано
звитяжний виклик: Порвані кайдани!
То ось поза овінчаним в світла,
величним честнем волі й перемоги
у темних сутках церковця мала
зупинить думи наші і дороги:
Колись в’язниця і Петра й Павла,
Христових учнів злиденних і вбогих,
що з-над Йордану забрели у Рим
і здвигли хрест над владарством старим.
І завтра в день Велико — вже суботній —
по катакомбах снуємося знов
і сяйвом віри світлим, прохолотнім
тчемо померклу ткань старих основ…
І, як Данило, прочанин самотній,
що над Йорданом згадував все Снов
і Землю Руську, — в книги прируїнні
ми вписуєм під йменням: З України.
Яку ж оповідь ще лишати тим
чужинним снобам і ченцям цікавим,
хто ми такі, звідкіль, чого й за чим?
Невже повірять нам, що не лукавим,
як станем ясувати нині їм,
що є країна під ярмом кривавим,
де вольні пориви й серця замклись
у катакомбах — як і тут колись!
Чужинці ж ті і назви не чували
країв отих, зо плив до них Тезей,
Отчизни нашої, що орд навали
її пустошили ще гірш ачей,
ніж давній Рим… Казати ж їм, що палить
шматує, рве, сучасний Колізей
не тіло лиш, а й духа нам сьогодні
кривавим жахом хижої безодні!?
Вістити ж їм, що дух той не поляг,
що все ж — усе вогнем горить висотнім,
що ось кінчається наш страсний шлях
і три хрести на Київській Голготі
у небо уп’ялись! Що на полях
Дніпра й Дністра зринає у ясноті
Воскресний День! — Не варто, не збагнуть…
Тож завтра їх — чужий Великдень тут.
Підем же й ми – в базиліку Петрову:
у холоді олтарних копул, стін,
серед пишноти різьб — снувати знову
(під оплески, що плинуть навздогін
за “еввіва іль Папа!”) молитовну,
як утренній воскресний спів і дзвін,
як скупчену церков далеких тишу,
шалену думу — поривну й невтишну!
І може серед студені колон,
під склепами величчя золотими
розквітне хоч на мить, як добрий сон,
весна далека й вічна і цвістиме
вишневим цвітом нам, теплом долонь,
гагілкою й веснянками ясними.
І може в суятні величних мес
хтось рідний скаже нам: Христос Воскрес!
