I
Чорний поїзд у зоряній ночі,
Хмари іскор — полум’яний дим.
У вагоні волошкові очі:
Із куточка вогнем молодим.
Миле личко загорнене в хустку
І карміном розцвілі уста —
Наші очі зустрілися хутко
Й була мить, як стріла золота.
Хтось заснув при віконному канті,
Наче зморений днем селянин,
Та голівки селяночки Катрі
Не всипляє колисанка шин.
Ось кондуктор іде по вагоні,
Світить прості ґазові лямпки,
І з дзвінкого захоплення доні
Усміхається мати мовчки.
— І хотів би каскадами сяйва
Тобі місто моє розвести,
Щоб устало казкове, мов з’ява,
І раділа — сміялася ти.
Щоби слухали діти й подруги
В тебе в ночі прозорі, ясні,
Про те місто, мов світ якийсь другий,
Зачарований в зорі й вогні.
II
— Та чом притулила ти щічки
До темних, холодних вікон?
…Там стяжка сріблястої річки
І блудний далекий вогонь.
Майнули задумані статі
Волинських соснових лісів —
І знов болота й сіножаті
І світла розсипаних сіл.
— І вже не вважаєш, дитино,
Що парою зимні шибки!
…Далеко село і хатина,
Де з лісу тікають піски.
Там вечорі й ночі за полем,
Стіною таємною ліс,
Щось плаче край хати навколо
І тягнеться скрипом коліс.
Хтось плаче у комині хати,
Убогий каганчик тремтить,
Казки розснуває багаті
В куточках захована мить.
III
Приставав уже поїзд помалу —
І розбуджений погляд очей!
Щось у серці моєму здіймалось,
Наче світ дорогий і чужий.
І на мить ще далекії села:
Де городи, дороги й хатки,
І де ти з дітворою весела
По загуменках водиш танки.
Там стежками полинь, жовта рута,
І там очі чиїсь у вікні,
І знов хвиля ясна, незабутня
Зачаровує радість мені.
У волошках поля там і межі.
— Чи ж зустрінемось знову колись?
…Тут у вікнах муровані вежі
Темно в заграву міста вп’ялись.
Я пішов. Твої очі розцвіли
І волошки у мене в душі,
І цвітуть вони в місті, де вілли
і кам’яні людні вулиці.
