Як дні невольні, горді до-загину
нам спалює жага огнянокрила, —
то з вільних снів, що ніч у надрах скрила,
з тривоги дум і рук, що прагнуть чину,
знечев’я повстаєш в якусь хвилину
затвердле, мов руди сирої брила, —
і в глибах душ, як в челюстях горнила,
тебе палаєм, плавимо безвпину —
і ти пливке, розсяяне і щасне
ряхтиш огнями, мінишся барвисто
і світ займаєш полум’ям чудово —
і в мить, коли вже пал потухне, згасне,
то в грудку криці ціпенієш шисто:
ясне, холодне і таємне слово.
