“І простір рве і ранить —
о, скільки ж то відчинених дверей
в далекий світ шляхів незнаних”.
О. Лятуринська: Княжа емаль
Сплелися дні й дороги мерехтливо
В мрійливу понадобрійну далінь:
Ще вчора — Вія Аппія, гаї оливок,
та й ось вже — синь Дунаю і — Берлін.
Та знаю ж завжди я: барвистим пливом
не полонять світи моїх молінь! —
Тож всі дороги в просторінь незриму
ведуть до твого серця, не — до Риму!
Ряхтітимуть сріблом і синню бриж
моря зелені й облаки безкраї
і звабно буде вабити Париж
і древня Прага й римські водограї —
та всі мандрівні зваби ті й дари ж —
як сон — прощезнуть в затишному раї,
де ти над днями й ночами дітей
схиляєшся, мов ангел золотий.
Не зірвуть чари й буря не розоре
доріг, стежок в той світ сердешний мій,
де невсипуще, день-при-дневі, зоре,
ти доні й синові з казок і мрій
наш світ розсновуєш! — у неозоре
те трудне врем’я, як тобі самій
доводиться безвпину, безугаву
снувати нить самотніх днів лукаву…
То ж речено нам нині ночі-дні
верстати нарізно в чужому світі:
Тобі навідшибі доріг, мені —
у плетиві рейок, дротів, як в сіті.
Немов Сольвейґ ти завжди — з далені,
з далеких міст, що вабом перевиті —
чекаєш гостя. Й завжди, наче птах,
до тебе серце рветься по світах.
Та все ж обоїм нам — однакі думи:
Про Рідний Край, що буря пойняла!
Цю пісню тільки знаємо одну ми,
згоряючи, як нетлі, в ній дотла
в години змарги, студені, й задуми,
як прибагаєм рідного тепла,
як майорить нам запашна й барвиста
на острові далекім рідна пристань.
Трапляється ж колись, що разом йдем
і поспіль із дітьми в привілля щасне,
і — мов розкішний, радісний едем —
над нами небо синє й сонце ясне,
і так багато сміху, слів і тем —
та раптом зсутеніє все, погасне,
померкнуть цвіти, погляди й слова:
— Таж небо тут — не те!.. Не та — трава…
І потім вже тим пристрітом днедавнім
ізморені — німуєм, аж покіль
на Свіржу береги, луги і плавні
не поведе за руки нас — наш біль…
Це ж так колись — ти пам’ятаєш — в травні
ми бігли поруч по навсонні піль,
лишивши тан музик і пах гераній,
як діти — навстріч радості незнаній!
В вінку смерек нам зрине білий дім,
далекі й раді юности світлиці,
де нам серця розквітли молодим —
і вже у батьком зведені каплиці
нам сяють свічі, і кадильний дим
снується, як в той вечір світлолицій
вінчання нашого… І сміх на мить
дітей вже наших звідти продзвенить…
Звідтіль — з навсоння того. Алеж годі!
Не сила вже… Тож гірко й боляче
спогадувати нині щасні годи —
тож пригад жаром серце опече
нам виходням не раз ще в днях негоди!
Того ж пробач, що синь твоїх очей
затьмарив може ось… Що слова приторк
одкрив незважно те, що в глибах скрито…
З яких же слів мережати, плести
тобі пісні мої сьогодні, Ладо?
Котрого ж не торкнуся, заблистить
клейнодом завороженого кладу,
живоцвітом розквітне — і мости
в минуле покладе… навмань, без ладу.
І завжди, завжди гомоном дібров,
диханням рідних нив нам палить кров!
У бранні їх — молімся ж, щоб ніколи
сухозлотом не висохли вони!
Щоб в зір чужих пристрітному околі
зцілющим чаром рідних слів луни
цвіли серця і погляди соколі
насліддя нашого! Щоб звав, манив
їх завжди чар той — як і нас сьогодні —
далеким вільним дзвоном Великоднім!
Під зброї брязк, під гомін боротьби
тобі — цей лист мій, плетиво октави,
мережане, як рідних слів скарби,
промінням туги щасним, золотавим…
Тож серцю все — прості слова мольби,
що дітям ти проказуєш і правиш:
— Дай, Боже, волю Україні, дай!
І нас верни до рідних, в Рідний Край!
