“Ой, забарився місяць у крузі,
місяць у крузі, гість у дорозі”.
З колядки
Одбиті від порогів рідних дому,
від рідної одірвані землі,
заметені в чужину невідому,
як в осінь буревійну журавлі,
струснімо пил доріг чужих і втому
і, зочивши зорю у зимній млі,
сповнімся нині, друзі, благодаром,
далеких вечорів Різдвяних чаром!
Тож різно тут прийдеться, друзі, нам
хвилину Свят-вечірню зустрічати:
Одним в гурті своїх… А дехто ж там
в пивничній буде тугу заливати.
І може хтось такий самотній, сам
в чужі простори вийде — мов на чати —
зорю зорити… Й будуть, чи й одні! —
Що й знать не знатимуть, які це дні.
Усім вам, всім, що вихром супротиви
нещадно зметені в чужі кути,
що все ж у глибах серця зберегти ви
забагли вогник світлої мети,
і вірите, що дасть ще Милостивий
звитяжно у майбутнє перейти —
в колядку, в шелест дідуха й отави
хотів би я сплести оці октави!
Коб тільки зваги!.. То ж оце торік
в гурті одному з колядою стали —
і все виходило, немов хто врік,
надірвано так якось, вбого й — далі
порвався спів негадано, ізгірк
в нестримному мовчання інтервалі…
А там світла гасити почали
і згас Свят-вечір у прибоях мли.
Я ж важуся — забувши те й відомі
гіркі слова, що “не співати, ні,
пісень веселих у чужому домі!” —
плести в колядку спогади ясні,
скарби єдині виходня-сіроми,
про радісні, захоплені ті дні,
коля зоря виходила над стріхи
і щасним золотом рясив горіхи
Свят-вечір по хатах… В ясні світла
освівши очі і серця й світлиці,
ставав він край багатого стола,
як Батько роду — владар світлолицій,
і проскуру діливши спроквола,
домашнім всім підносив по частинці
із добрим словом: Щоб нарічних свят
діждався кожен і щаслив й багат!
Ні, ні… Не сила нині передати,
як в мить оту не вистачало слів,
як очі млою крилися… Як мати
схилялася ураз… Тож тих років
твердих, тривожних — в кожній сливе хаті
когось не стало: Часом лист наспів
з далекої в’язниці… Той утік в чужину.
А той, як звір, застрелений загинув.
Та вже ж у двір три радости ішли!
Їм навстріч ясно так горіли свічі
в багатих колачах — і сяйвом плив
святковий, світлий чар в серця й у вічі.
І, повагом засівши за столи,
всі вірили: І туга й біль не вічні,
тож нарік краще буде! Й тричі-три
метали кутю рясно до гори:
За те, щоб нарік знов в пахкому сіні
промінням щасним грався сміх дітей;
щоб знов дідух владарив — як і нині —
багатий на колосся золоте
над двором, статком всім; щоб темні тіні
в дім приступу не мали! І на те
з-надвору Свят-вечірньою луною
у хату спів вривався колядою.
Колядники ішли… Предвічна коляда
благовість всьому мирові ясила,
щоб Бог родився… Завжди молода —
вона одна — нас навік полонила!
Сухим, нікчемним словом не оддать
луни її, ні барви, — як не сила
сказати те, що ймало серце нам
в таку хвилину, в мить далеку — там.
Тож знаємо мелодію — і може
слова ще пригадаємо завжди —
і ще не раз нам так раптово й гоже
задзвонить в усі гомін коляди! —
Але почнемо, наче заворожен
порветься спів — не вийде на лади:
— Не той же нам Свят-вечір тут і нині,
і коляда не та, що в Україні!
Дозвольте ж, друзі, ще за словом тим,
не вимагаючи в подяку плати,
за звичаєм прадавнім, роковим —
здоров’ям, щастям всіх вас віншувати!
З роси, з води! Дай, Боже, нам усім
Різдва Святого нарік дочекати
і поривати тисячні ряди
могутнім, вільним співом коляди!
