Замок загримав, змовк — і серце зразу
забилося до чорних ґрат і криці
в холодній мороком цвілим темниці,
де стіни криють крик, і брид, й образу.
І порвані із гострого уразу
всихають, нидіють живі нитки ці —
палких думок і крови плетениці,
що серце до сердець плело щоразу.
Як день, як ніч обривки ниті тої
сотаються, чіпляються до луток
і пруг у вікнах полапки, наосліп…
І тільки, як життя шумкі прибої
далеким гомоном прокинуть смуток,
оживлені — кривавляться навпослі.
