Розжалобилася душа
У смутках непомірних,
Що збулась радості життя,
І що опущена, сама
Йде по полях безмірних.
Йде в пізню осінь. Сніг паде
І в сірій грязі тає.
Ні ту, ні там, ніде, ніде,
Ніхто, нічо її не жде,
Ніхто її не знає.
Довкола неї тишина,
Така, що дзвоном дзвонить,
Така бліда, така німа,
Що в ній нічо, нічо нема,
Лиш смуток сльози ронить.
Лиш з тихим шелестом на шлях
Падуть листочки бідні,
Як той знечев’я вбитий птах…
Падуть зівсім, зівсім отак
Надій листки послідні.
