Я знаю став один бездонний
В гірській закутині глухій,
Дрімливий, тихий, вічно сонний,
Мов потонулий у нічній
Симфоньї,— знаю став бездонний.
Кругом його високі скелі,
Покриті мхами, ялівцем,
Мов з криці викуті й застиглі,
Між ними місяць йде хильцем
Купатися в холодній хвилі.
І видно в північну годину,
Як по воді він тче мережку
І як крізь хвилю темно-синю
Сріблисто-склисту стелить стежку
На землю з неба, з хмар в долину.
А тихо тут і так спокійно,
Як у душі, що збулась горя.
Лиш мрії-сни літають рійно,
І з-поза скель порання зоря
Встає таємно, боговійно.
