За мотивами української народної казки “Кривенька качечка”
І
Був собі дід і баба,
Та була в них курочка ряба…
(Ні, не так!)
Був дід Монька,
Мався він злегонька,
(Та що це я плету!)
Жило їх двоє,
Вже старі обоє,
(От так хіба й почну).
Мали хатку,
Як палатку,
І світличку
Невеличку,
І ставок,
І млинок,
Та не дав їм бог діток…
Що ви гадаєте?
Сумно їм обоїм
Сидіти.
«От коли б то та діти»,–
Каже дід, а вона:
«Щоб хоч донечка одна…»
Нема!
А сонце в хатку зазирає,
Бринить бджола, трава буяє,
І дід, щоб збутися журби,
«Підемо,– каже,– на гриби!»
Пішли.
ІІ
Приходять вліс,
А там грибів, грибів! Дід аж присів,–
збирає.
А баба підпеньок шукає,
Нараз кричить: «Дивись, старий,
який грибок дивний!»
Не довиджала,
Бо це не гриб був, лиш гніздо,
Кругленьке, дивненьке,
Як не знати що.
А в тім гнізді,– ігі!
Сидить качечка маленька
І кривенька,
Та жива
І до баби: «Ква-ква-ква».
Притюпав дід,
Обтер з лоба піт,
Думає-гадає,
Що робити, не знає.
Аж і каже: «Заберем хіба»,
А вона: «Як брати, то брати,
Занесемо до хати
Потерча»
Взяли,
Несуть,–
Щаслива їм путь!
ІІІ
Прийшли в хатку,
Як палатку,
І в світличку
Невеличку,
Принесли сінця з подвір’я,
Підстелили троха пір’я,
Зробили гніздечко на славу,
Посадили качечку куляву,–
сиди!
А самі
Пішли на гриби до гаю.
Вертають,–
А в їх хатці,
Як в палатці,
Підметено,
Припрятано,
Хлібець в печі і колачі,
Ще й борщ кипить,
Аж їсти кортить.
Що за диво!
«Іди, діду, до сусідів!–
каже баба.–
Та спитай їх,
Хто в нас бував,
Хазяйнував.
Може, знають,
Най нам скажуть,–
Та ж це не гріх!»
Вернув дід
Від сусід:
«Не бачили нікого.
Тут щось не те, небого…»
Повечеряли, помолилися,
До образів перехрестилися
Та й полягали спать.
IV
А рано-раненько,
Пішов дід на гриби, Баба на підпеньки –
Обоє раденькі.
Назбирали грибів
Дві пригорщі ще й пів,
Веселенькі.
Вертають.
Відчинили двері,
А там до вечері
Накрито.
Вареників повне сито,
І сметана у тарілці,
І повісмо* на куділці**
При вікні.
«Ну, скажи ти мені,–
Каже баба,– є куділка,
А де ж тая прялка-дівка,
Де ж вона?»
Дід по хаті зирнув,
Лиш плечима здвигнув:
«Нема!»
І післала баба діда:
«Іди,– каже,– до сусіда,
Може, бачив, або чув,
Хто в нас був,
Хазяйнував,
Ще й кужіль пряв,–
Най скаже!»
Вертає дід:
«Ой бачив сусід,
Дівчина була,
Варила, пекла,
Та вхопила коновки*
Та принесла води,
Гарна така, як пава,
Хоч малюй,
Хоч цілуй.
Лиш на одну ногу кулява,
Ледь, ледь».
І тоді-то баба з дідом
Порадились за обідом,
Що буцімто підуть у ліс,
А тим часом залізуть в кут,
Щоб бачити, який то біс
Газдує тут.
V
Як загадали, так зробили
І як не раз у ліс ходили,
Так буцім й тепер ходили,
А тим часом
Принишкли вдвійку за ріжком
І тільки все на двері: глип!
Аж двері: рип!
Виходить дівчина, як пава,
Синьоока, кучерява,
Хоч малюй,
Хоч цілуй,
Лиш на одну ніжку кулява.
Побігла до криниці
У червчатій* спідниці,
А дід і баба в хату: шусть!
Та й до гнізда,
Глядь – їх качечки нема.
Скам’яніли,
Оніміли,
Що лиш тепера зрозуміли
Цілу річ.
Взяли гніздо та й вкинули в піч…
Згоріло.
VI
Вернула дівчина з водою
Та й до гнізда.
А гнізда нема!
«Що ви зробили зі мною!–
Аж товче головою,–
Безталанна я!»
А дід: «Не плач.
Лишися в нас
У добрий час.
Будем тобі як батько й мати.
А ти будеш нас доглядати
На старість літ».
«Ні, ні!
Гіркий мій світ!
Пощо ви мене підглядали,
Пощо ви моє гніздо змарнували,
Горе мені!»
І що дід не напросився,
Як до образу молився,
Не помогло.
«Зроби мені,– каже,– діду,
Кужілоньку, най я піду
Геть від вас,
У добрий час!»
І вистругав дід кужілку,
І пряслицю, й веретено
Та ще просить її чемно,
Щоб взяла.
VII
Взяла кужіль, всміхнулася,
Прибралася, вдягнулася
Від голови аж до ніг,
Сіла собі на поріг
І пряде.
Коли чує: ген, високо
Качки летять,
Крильця шумлять,
Не догляне око.
Та вони ї узріли,
Крилоньками злопотіли,
Гомонять:
«Ось це наша качечка,
Ось це наша гарна!
На дідових ворітцях
Сидить собі в сап’янцях,
Як панна.
Кужілонька шумить.
Веретенце дзвенить.
Та киньмо їй по пір’ячку
На дідове подвір’ячко,
Най з нами летить!»
А дівчина до них:
«Не полечу,– каже,– з вами,
Недобрими сестричками,
Бо як я була в пригоді,
Як зломила ніжку
На новім остріжку,
Ви сказали: годі!
Крилоньками злопотіли,
Піднялися й полетіли,
А мене лишили в гаю,
В темнім гаю, при ручаю.
Ось які-то ви».
Побачили качки, що не намовлять її, кинули їй по пір’ячку на дідове подвір’ячко й полетіли геть. Аж надтягнуло друге стадо і знов:
«Ось де наша качечка,
Ось де наша гарна!
На дідових ворітцях
Сидить собі в сап’янцях,
Як панна!
Кужілонька шумить,
Веретенце дзвенить.
Та киньмо їй по пір’ячку
На дідове подвір’ячко,
Нехай з нами летить!»
І як сніг білий,
Так пера полетіли,
Як вишневий цвіт,
Закрутився дівчині світ,
Нічого не бачить, не чує, не знає.
А пір’ячко мало-помалу
До неї приростало,
Пір’я, як сніг,
Прикрило її від голови до ніг.
Знялася й полетіла за стадом
Так радо, радо, радо.
* * *
А дід і баба
Знов лишилися самі
В хатині.
І сидять там нині
Сумні,
Самі одні.
______________________
Повісмо – пучок оброблених конопель або льону, готовий для прядіння.
Куділка (або кужілка) – частина прядки у вигляді кілка, на який намотують пряжу.
Коновки – дерев’яні відра.
Червчатий – яскраво-червоний.
