Про лиху мачуху, сирітку Катрусю, чорну кицьку, дванадцять розбійників і про князенка з казки
I
Померла мати,
І батько мачуху привів до хати.
А була в нього донечка Катруся.
Сирітка нещаслива,
Та така-то гарна,
Та така вродлива,
Що ні описати,
Ані змалювати,
Лиш хіба у гарній казці розказати,
Та й то боюся.
Не злюбила мачуха сирітку.
Як знімала з мотовила мітки,
То давала моток їй тримати
І нитки у пасмах рахувати.
А як Катря в пасмі лік згубила,
То вона її лаяла і била,
Аж тріски летіли з мотовила.
Як пошле її було по воду
З коновками, за село, до броду,
То потім кричить на неї, лає,
Ще й покійну матір зневажає:
«Ти, дідівко, де так довго була?
Добре, що над бродом не заснула!»
Натерпілась дівчина чимало,
Аж нараз терпцю її не стало,
І зібрала статок свій убогий,
І покинула рідні пороги:
Цей садок і огород з квітками,
Де так добре їй було за мами,
За матусі рідної, за неньки,
А тепер? – Ох, світоньку гіренький!
Лиш сплакнула й ручкою махнула
І пішла, мов тут вона й не була.
II
Ліском біжить,
Верба скрипить,
Тіні серед дороги
Хапають Катрю за ноги:
«Ти куди?»
«Втікаю від біди».
«Від якої?»
«Від мачухи лихої».
«Ну, то іди!»
І Катря йде.
Сама не знає де.
Душі не чує в собі.
Темно, як у гробі.
Аж нараз: пробі!
Ні стежки, ні доріжки,
Ні возом, ані пішки,
Лиш камінь на камінню
І корінь на корінню,
То ями, то колоди,
Самі лиш перешкоди,
І повно небезпек,
– А цур тобі, а пек!
А все ж таки – іде,
Сама не знає де,
Без цілі, без дороги,
Не Катря йде, а – ноги.
Її нема.
Довкола тьма,
Лиш вітер виє, як звір:
«Не вір ночі, не вір!
Пощо ти тут прийшла?
Тут сила зла.
Чуєш цей крик?
То лісовик
З мавки душу дере.
Упир на жир виходить,
Сорочку з крові пере,
Блуд людські душі водить,-
Несамовитий це гай,
Тікай відсіль, тікай!»
І Катря утікає,
Куди? Сама не знає,
Не чує і не баче,
Через колоди скаче,
То вгору, то вдолину,–
«Ой гину, нене, гину!»
Та ще вона не вспіла
Сказать це, як крізь віти,
Мов зірка зазоріла,
Якесь світелце світить,
Милесеньке і ясне,
І сяє, і горить,-
Катря до нього біжить.
III
Прибігла,– дивиться: комори
В камінню куті, у скалі,
Високі, грубі, наче гори,
У стінах прорізи малі,
І через них це світло сяє
Від ватри, що внутрі палає.
І стала Катря під скалою,
Не знає, що робить з собою,
Йти дальше чи назад вертати?
Ні-ні! Не верну вже до хати,
До батька й мачухи лихої
На ті знущання і побої!
І помарнілими руками
Ледь-ледь застукала до брами.
IV
І відвалився камінь від гори,
І увійшла Катруся до нори
Довжезної.
Іде вона, іде,
Сама не знає як, куди і де,
Аж увійшла в хороми, ніби храм,
А не було душі живої там,
Лишень огонь на огнищу горить,
Біля огня велика кітка спить,
Як уголь, чорна, очі – як свічки,
І вусики торчать, як шпильочки.
Побачила Катрусю і: «Мяв, мяв!
Який це чорт тебе до нас пригнав?»
«Не гнав мене, котусенько, ніхто,
Лиш зле мені у мачухи було».
«Котусенько ти кажеш, так тоді
Давай подругами будем собі!
Бо то тепер такий поганий світ,
Що тільки вірності, що пес та кіт.
Ну, як же? Годишся?»
«Чому б то ні?» Звиталися і сіли при вогні.
Огонь палає, кітка муркотить,
Хотілося б заснути хоч на мить,
Хотілося б заснути, щоб забуть,
Що було злого і буде, мабуть.
Та кітка будить Катрю:
«Дівко, встань!
Докинь до ватри дров, щоб була грань,
Постав окріп і тісто розмачай»,
В коморі сало є, візьми й покрай!»
«Багато взять його?»
«О, спорий шмат,
Бо знаєш, до їжі мистець наш брат.
Дванадцятьох прийде нині їх,
І то, мабуть, не з найближчих доріг,
Бо північ, бачиться мені, ось-ось,
А їх, на жаль, не видно ще якось.
Тому спішись, щоб було все впору!»
Сказала це і знов своє: «мру, мру»,
Скрутилася в клубок і буцім спить,
Але за Катрусею слід в слід стежить,
Лиш очі світяться, як ті свічки,
І вусики торчать, як шпильочки.
V
Встала Катря, не дармує,
Як хазяйка хазяйнує,
Сало крає, тісто крише,
Утомилась, ледве дише.
Ставить стіл на середині,
Дістає обрус зі скрині,
Зготовила і на мить
Сіла на ослін спочить.
Кітка дивиться, мурличе,
Буцім її до себе кличе,
Катря йде, а вона: «Чуєш?
Шура-бура гуде,
Там розбійник іде,
Там розбійник іде,
Дев’ять коней веде.
Дев’ять коней веде,
На десятім сам сидить,
Ліс гуде, земля дрижить,
Чи чуєш?.. Цить!»
Катруся слухає… Так… Земля як у пропасниці трясеться, ліс зі страху зубами дзвонить, буря гуде… Хтось їде… хтось іде… Ось він… вже тут… Катруся схопилася і – в кут… Принишкла, дух в собі заперла,… нема її завмерла.
VI
Аж дванадцятьох увійшло їх у хату,
Як дванадцять ялиць.
(Катря упала ниць,
Не дише.)
Висипують з кишень золото і алмаз,
А найстарший щось пише.
Написав:
«Вечерять час!»
Зглянув на стіл, і очі засяли:
«Де ж тії руки, що про нас подбали,
Де ж тії ноги, що тут походили,
Заки цей пир для нас уготовили?
Озвися, хто тут?»
І оком глип у кут,
А там Катруся, як труся,
Дрижить.
«Дівчино, небого,
Вилазь, не бійся ти нічого.
Ось тобі ключі від комори й від скрині.
Будеш ти в нас хазяйкою віднині.
Будемо тебе шанувати,
В срібло-золото убирати.
Медом-вином напувати,
Царівною величати.
А хто б тебе одним пальцем торкнувся –
Ого!
Пропала голова його!
Бодай би він краще не родився!»
Гукнув, мов грім у горах загув,
На Катрю глянув, бровою моргнув –
Він у неї влюбився.
VII
Газдує Катруся
В новій дивній хаті,
Ніхто не кляне їй
Ні в батька, ні в матір.
Ніхто їй слова
Лихого не скаже,
Коли хоче – встане,
Коли хоче – ляже.
Отаман для неї
Рад неба дістати,
Приносить дарунки,
Таляри й дукати.
Вона лиш: «Спасибі!»
А й оком не кине,
Пощо їй того?
Не йде на хрестини.
Зготовить вечерю,
В хоромах припряче,
Візьме голку в руки,
Щось шиє і плаче.
«Чого це ти плачеш?» –
Питається кітка.
«Бо я безталанна,
Я, кицю, сирітка».
«Не плач,- каже кицька,–
Пощо тії сльози!
Підемо на рибку,
Над річку, у лози».
«Не люблю я рибки,
Спасибі, котусю,
Я плачу, бо своїм
Майбутнім журюся».
А кітка до неї:
«Не лий сліз надармо,
Вір слову мойому:
Все зложиться гарно.
Будеш ти щаслива,
Будеш ти багата.
Чекає на тебе
За кривду заплата.
Ходім же, підемо
Гуляти до гаю,
Там стрибають сарни,
Вірли там літають,
Там сльози осушиш,
Позбудешся туги»,–
І в гай поспішають
Сердечні подруги.
VIII
А в гаю гарно.
Боже мій!
Як розспівався соловей,
Як розгулялися струмки,
І роздзвонилися дзвінки.
То тільки стій, гляди й радій!
Радіє Катря. Кицька теж.
«Чи гарно тут?» – «Еге ж, еге ж,
Лиш жаль, що глупі пташки так
Літають скоро, що ніяк
Ані одної не спіймаєш».
Ідуть вони, ідуть, ідуть,
Далеко вже зайшли, мабуть,
Бо скель не видно, ні комор,
Лиш повно губ і мухомор,–
Струмки в ярах гудуть.
І не отямились, як… слід
Згубили. Аж – назустріч дід
Старий іде. В руках ціпок,
На вусах й бороді сніжок,
Мабуть, йому вже сотня літ.
Зирнула Катря – і як стій
Біжить до нього. «Боже мій!
Чого ж ти, тату, так змарнів,
Ніби вже рік цілий не їв,
Мабуть, жиєш в біді тяжкій?!»
А він: «Ах, донечко моя,
Не знаєш, як бідую я:
Корова згибла, хату грім
Спалив, а збіжжя хмаролім
Так витовк, що одна земля».
«Не плач, татусю, не журись,
Розбагатієш ще колись».
І витягнула гаманець,
Добула з нього червінець.
«Прийми. Правдивий. Подивись!»
Старий не знає, що робить,
Лиш чує, що його палить
У пальці гріш отсей дивний.
І ні веселий, ні сумний
Стоїть безрадно і мовчить.
Аж кітка каже: «Мур, мур, мур!
Який напав вас нині дур!
Ти не надумуйся, бери!
А ми вертаймо до нори,
Щоб не спізнилися,- мур мур».
Очуняли. Прощаються,
Катруся у сльозах ціла.
«Прийдіть, татусю, ще колись!»
Поцілувались, розійшлись,
Бо пізна вже пора була.
IX
Вернувся дід і розказав,
Де він бував, кого видав,
І бабі червінця подав.
А баба кинулась, як крук,
На золото. Взяла до рук,
Дзвонила, пробувала звук.
«Правдивий,– каже,– діду, так,
Але який же ти дурак,
Чом не набрав цілий кулак?!
Що це для Катрусі? Гультяї
Обсиплють грішми знов її,
Бог знає, гроші це чиї!
А нам була би благодать,
Бо вже нема що в губи взять,
Така біда, що й не сказать.
Тож, чуєш, завтра по сліду
Твойому я туди піду,
Побачиш – дівку підведу.
Принесу гроші, куплю віз,
Корову, свинку на заріз,
І – очі обітру від сліз.
По уха маю вже біди,
Піду, а ти мені сиди
І хати бережи!»
X
І, як сказала, так зробила.
Не раз вона у ліс ходила,
То на гриби, то на малини,
Ще від маленької дитини.
Ліс був великий, величезний,
Як бойків світ, такий довжезний,
А що в нім ягід і грибів,
А лисів, диків, заяців!
Може, кому і страшно йти
В такі невідомі світи,
Та наша баба не то ліса,
Вона не побоїться й біса.
Іде, іде, іде, іде.
І навіть оком не зведе,
Минає всякі перешкоди,
Під вечір до комор приходить.
Стук-стук в скалу.
«А хто там?» —
«Я Не чуєш, матінка твоя!
Втвори, Катрусю, я в гостину
Зайшла до тебе на хвилину».
Втворила Катруся.
Входить гість
І вже її очима їсть,
Вже лиже губою. «Ах, душко,
Моя голубко, квітко, мушко.
Як ти ся маєш, як живеш,
Чому до батька не прийдеш?
Він за тобою плаче, тужить,
Бо свою Катрусю любить дуже.
І я також. Не віриш, може,
То заклянуся, присяй боже!»
«Ні, не божіться, вірю вам,
Як треба що, кажіть, то дам».
І надавала, що лиш мала,
Чого лиш мачуха бажала:
Хустки, намисто і таляри
Ще й білля лляного дві пари.
Тоді стара: «Катрусю, може,
Ти і не чесана давно вже,
А хто ж то й має розчесати
Ті довгі коси, як не мати?
Сідай же, донцю! Дай гребінчик.
Чи хочеш мати коси в вінчик,
Чи так пустити на плече?»
Слова — мов з губи мед тече.
Катруся сіла. Баба чеше,
Аж вплела Катрі до кісок
Від чарівниці волосок.
Катруся хилиться, біліє
І в’яне, наче квіт лелії,
Примкнула очі… Тихо, цить!
Вона втомилася і спить.
Твердим спить сном.
Тут добре спать,
Тиша кругом,
Лиш за вікном
Ліси шумлять,
— Зелений шум.
Кінчиться день.
Дзвінки пільні *
Все: дзень-дзелень
В далечині,
в да-ле-чи-ні.
XI
Шура-бура гуде,
Там розбійник іде,
Там розбійник іде,
Дев’ять коней веде,
Дев’ять коней веде,
На десятім сам сидить…
«Гей, Катре, відчини!»
(Тихо…)
«Що за лихо!
Чи вона спить?» (Зелений шум шумить:
Цить, не буди!)
І побіг він до брами,
І підважив плечами,
І підважив плечами,
І вбігає до ями:
«Катре, ти де?»
(Голос у пустині гуде,
А шум все: ци-ить…)
І прибіг у світлицю,
І зирнув, застогнав,
Мало трупом не впав.
«Катре моя кохана,
Чи ти сонна, чи п’яна,
Чи мене ти не чуєш,
Чи ти з мене жартуєш,
Чи тобі кращий сниться,
Що не хочеш дивиться На мене?»
(А зелений шум: Цить! Не буди…)
«Що для мене таляри,
Що для мене кінь карий,
І топір, і рушниця,
Золота порошниця,
Коли я вже без пари?!
Гей, Катре, встань, бо одурію!»
Носив її, колисав її, будив її, не вставала, спала. Хоч божеволів з дуру, лежала, як викута з мармуру. Без духу, без чуття… забуття.
Кінчився день,
Дзвінки пільні
Все: дзень-дзелень
В далечині,
в да-ле-чи-ні.
«Га, що ж, братця!
Хіба будемо хо¬вать, коли вже так случилось…»
І — поховали.
XII
Вмурували чотири стовпці,
До них викули в скелі східці,
На стовпцях, у горі, домовина:
Стовпці срібні, з граніту скала,
Домовина зі злота ціла,
В домовині на пухах дівчина.
Білі руки на грудях склала,
В барвінковім вінку голова,
А корсетка на ній з оксамиту.
Біля сходів стоїть отаман,
Сірий пояс, а чорний жупан,
Мовить мовчки забуту молитву.
Аж зірвався і келепом * — грим!
«Мана світ цей, і піна, і дим!
Беріть, хлопці, таляри й дукати!
А самі, хто де хоче — іди,
Щоб за вами заглухли сліди
До отсеї проклятої хати!»
Полонинами вітер гудів.
Розійшлися, куди хто хотів,
«Отамане! Бувай нам здоров!»
І лишилася Катря сама,
Коло неї ніч сіла німа,
І шуміли зелені діброви.
* Келеп — топірець.
XIII
Настала осінь злотолиста,
Прийшов погідний, теплий день,
При звуках рогів і пісень
Князенко молодий і триста
Щонайгарніших хлопців з ним
На лови їхали.
Густим,
Старезним бором прямували,
Гули литаври, труби грали,
Аж листя сипалось з дерев.
Нараз почувсь медведя рев,
І лай собак, і крик людий.
І стрепенувся ліс старий,
Збудився з сонної задуми,
Густим галуззям захитав
І по всіх нетрях Чорногори
Тривожні шуми розіслав,
Щоб сокотились* дебри й звори**,
Бо ворога лихий наслав.
Князенко дуже любить лови,
Та нині він якийсь дивний;
Ні рев звірів, ні запах крові
Не веселить його.
Людий
Своїх не гудить, не хвалить,
Коня рукою не пестить,
Шовкової не гладить гриви,
Буцім чернець він, не мисливий.
Не княжий син…
Нараз: «гей! га!»
Побачив оленя й за ним
Пустився уплазом гірським.
* сокотились – стерегтися
** дебри й звори – хащі і діброви
Стрілу за стрілкою кидає,
Та ні одна не попадає.
Вже й стріл в сагайдаку нема,
А олень мчиться, як стріла,
Як блискавка огненна в хмарі.
Впялив князенко очі карі
В гірську синяву, в далечінь,—
Тільки якась майнула тінь —
І олень щез, пропав. Немає…
Ніяк князенкові вертать
Без добичі до товариства,
Бо що то скаже хлопців триста,
Коли він верне голіруч?..
І став князенко серед круч
Над Черемошем і думає.
А Черемош в долині грає.
Біжить по скелях, і шумить,
І не спиниться ні на мить…
Князенко схопився, іде,
Коня за поводи веде.
Зайшов, де чоловік не ходить,
Де тільки блуд по ночах водить
Безтямного мандрівника.
І високо над верховіттям
Синіє небо й сонце світить.
І тут, і там Гора,
гора, і ще гора.
Довкола ліс, як живопліт,
З усіх боків замкнений світ.
У світі тім один він сам;
Та ще хіба той вірний кінь,
І тая довга, темна тінь,
Що від його, куди не йде,
На мох і на траву паде.
Гукнув князенко і чекає,
Та відгуку йому немає,
Удруге, втретє,— ні і ні.
І гине крик вдалечині.
Аж дивиться: чорненький кіт
Прибіг і треться до чобіт,
А очка в нього — свічечки,
А вусики — як патички.
Ще й мурликає: «Мур, мур, мур».
Князенко глянув: «Пек та цур!
Також якийсь дивний звірок
Отсей улесливий коток!
Чого ти хочеш, ну, чого?»
А кіт кудись веде його,
Біжить зарослими стежками
До зачарованої брами.
Прийшли, і каже кіт:
«Рукою Вдар тричі у скалу й кажи:
«Самор-горо, сама собою
Ти відчинись переді мною».
Князенко в скелю вдарив тричі
І тричі:
«Відчинися! — кличе,— Самор-горо!»
І як промовив
Отеє несамовите слово,
Втворились челюсті гори
Й вони в комори увійшли.
XIV
Князенко дивиться, а там —
Яскиня * чи таємний храм?
Килими, мармурова піч,
Стовпи зі срібла, мов престіл,
Стовпи зі срібла, мов престіл,
На ньому злота домовина,
А в домовині спить дівчина;
В квітках, немов прийшла з городу,
А гарна, що такої зроду
Князенко ще не бачив, ні.
Прискочив і підвів її,
І пригортає, і колише,
Цілує, та вона не дише.
Мов з леду* пальчики дрібні.
Не знає сам, що вже робить,
Аж кіт з гребінчиком біжить
В зубах і каже: «Пане мій!
Ти розчеши голову їй,
Послухай вірної котусі!»
Князенко гребінь взяв:
«Га, що ж
Як каже, спробувати мож».
І коси розчесав Катрусі.
Таке вже щастя в бога мав,
Що гребінь волосок забрав
Від чарівниці.
І, о, диво!
Всміхнулась Катря, ожила,
Ще краща стала, як була,
Ще веселіша.
Засіяли
Нараз всі зорі в небесах,
І де який цвіт був — запах,
Потоки всі нараз заграли,
Защебетав кождіський птах,
І гарно було, як в казках
Лишень буває.
Розвели
Вони огонь і круп взяли,
Зварили кашу, Катря сало
Покраяла, і так воно
Якось їм нині смакувало,
Як ще ніколи і ніщо.
І добре, гарно їм було
У тій коморі в Чорногорі,
Забули о біді, о горі,
О мачусі, о чарівниці,
І гладили волосся киці,
Як нічка чорне.
«Кицю, ти
Не очка маєш, а свічки,
І вусики, як патички»,—
Казав князенко, а Катруся:
«Лиши її, моя котуся,
Моя, моя! Вона мені
Не раз в пригоді добрій стала».
Отак балакали собі,
А ніч плаями мандрувала.
Над ранок чують: грає ріг,
І чути крики, тупіт ніг,
«Гоп-гоп!», «Гей-га!» і «гав-гав-гав!»
Збудився ліс і позіхав
Імлою сизою.
«Прийшли;
Катрусю, чуєш? Це вони!»
«Що за вони?»
«А, товариство,
Щонайгарніших хлопців триста,
З дружини княжої».
«То ти
Дружинник княжий?»
«Ні, куди!
Я княжий син».
«Ов-ва, то зле!»
«Чому?»
«Тому, бо я не знаю,
Як я з тобою жити маю
В твоїм дворі, поміж князями,
Боюся я твоєї мами,
Щоб не була така…»
«Лиши!
Не бійсь, вбирайся і ходи,
Вони вже тут!»
«А кицька де?»
«Не бачиш? Ось вона іде,
Бери її!»
А кицька: «Йти?
Не люблю,— каже,— суєти
Великосвітської.
Я тут
Родилася і тут умру,
Мру-мру, мру-мру, мру-мру».
І сів князенко на коня,
Вхопив Катрусю перед себе
І почувався, як у небі.
«Спішімся, коню, гей же, га!»
Вже не страшна йому нудьга,
А Катря мачухи лихої
Вже не боїться, і обоє
Такі щасливі…
І, мабуть,
Вони донині ще живуть
В любові людській, в божій ласці,
У своїм вічнім царстві — в казці.
