Скільки разів тремтячою рукою
Я до своєї тихої хатчини
Промів дорогу і піском посипав,
Та ще накидав пахучого квіття,
Щоби Гаразд до себе приманити,—
Скільки разів рука якась лукава
Мої ворота терням обтерняла,
Та ще колоду клала на порозі,
І терміття, і гліг і всяку нечисть
Метала щедро на стежку, що вела
До мої хати.
Скільки разів в свойому огороді
Я викохав пахучу білу рожу
І дожидав в тривозі того ранку,
Коли вона розв’ється в квіт чудовий
Та звеселить моє жаждуче око,
А запахом вчарує в’ялі груди,—
Скільки разів душа якась погана
Вдиралася до мого огорода,
І відривала пуплях від галузи,
І безсердечно білий квіт кидала
В брудне болото.
А на леваді в мене, під горою,
Жерело било, чисте і прозоре,
Як хрусталеве і як лід студене.
Я поглибив його нору підземну,
Прочистив вкола моріг і цямриння
З дощок дубових поставив. Думаю:
Як мило буде води зачерпнути
До збанка в спеку!.. Так що ж?
Серед ночі прийшла туди якась людина злобна
І в мою чисту кирницю пустила
Змію погану…
Доле! Я в тебе не прошу підмоги,
Ані я в тебе не жебраю ласки,
Не був я твоїм пестієм ніколи,
Ані коханком твоїм я не буду.
Хочеш бороться? Добре! Я готовий!
В борбі упасти навіть — то не сором.
Але на твої хитрощі лукаві,
На підступ твій, що так, як пес з-за плота
Прохожого ненадійно кусає,
На те, чого не чую і не виджу,—
Не маю ради!
