I
Двинулись з місця лучники
Різким, а певним кроком,
І далі знак десятники,
Пливуть ряди потоком.
І застогнали вулиці,
Як пуща серед бурі,–
Пливуть закуті в сталь їздці,
За ними тягнуть чурі.
Пливуть із гридниць кам’яних
В степи на бездорожжя,
Над Дон і Донець, де на них
Чекає лють ворожа.
Лють, що як морська хвиля б’є
Об греблю України —
Та поки предків дух жиє,
Не боїмось руїни.
Не боїмося на степах
Ми смоків стоголових,
Знайдеться чей же Мономах,
Потопить смоків в крові.
І відгукнеться Святослав.
Той гордий і завзятий,
Що в світ за славою літав,
Неначе птах крилатий.
Воскресне наш Володимир,
Той мудрий і хоробрий,
Що ворогам був, як опир,
А для своїх був добрий…
Пливуть закуті в сталь їздці,
Мигтить блискуча зброя,
І в срібні струни б’ють співці,
Співають про героя.
“Хоч мав на тілі тридцять ран,
В душі не мав тривоги…”
І лицарям, немов пеан,
Летять квітки під ноги.
Пішли… Ще дзвонять, мов дзвінки,
Ті співи в честь Дажбога,
На мурах ще стоять жінки.–
Щаслива їм дорога!
II
Нараз… що сталося в степах?
Щось зброя не блищиться,
Линяє краска на квітках,
Ввесь світ неначе тьмиться.
Таж це полуднє — звідки тьма?
Де ділось сонце ясне?
На небі хмарочки нема,
Чому ж воно вже гасне?
Хвилює степова трава,
Немов дрижить з тривоги.
Хтось вимовив страшні слова:
“Вертаймося з дороги!”
А князь тоді: “Хто каже се?
Пошлю його до хати,
Хай вівці й барани пасе,
Не варт лицарювати.
Хай вовну чеше, лен пряде,
В млині хай крутить жорна,
Бо лицаря, що в бій іде,
Тьма не злякає чорна.
Він бачить сонце на мечах!
Задавлений у славу,
З гарячим серцем у грудях
Йде в бій, як на забаву.
З яким вернули б ви лицем
До жінки і до сина?
— Що сталось, ненечко, з вітцем? —
Спиталася б дитина.
–Таж батько, нене, відійшов
Боротись з ворогами,
Чому ж так скоро він прийшов,
Чи затужив за нами?
Чи, може, страшно ворогів?
Пусти мене. Поможу…–
О браття! Хто подумать смів,
Що я вернутись можу?
Останній раз говорю вам,
Що або я шоломом
Нап’юся з Дону, або дам
Життя своє над Доном.
Не бачите? Там слава жде,
Вона страху не знає…
Хто хоче, хай зі мною йде,
Хто трус, нехай вертає!”
III
Пішли усі степами, байраками,
Пішли усі, задавлені у славу.
Мов ті вірли летіли за знаками,
За хоругвами в бій, мов на забаву.
Боролись день, і другу днину, й три дні
З посухою, з вітрами степовими,
Хоч проти себе мали всякі злидні,
Не покорилися, не вгнулись перед ними.
Паки сайдак не затуливсь перед ними.
Не вищербився меч, спис не зломився,
Дажбога внук оставсь непереможний,
А вмер, то з ворогом на другім світі бився.
Пішли усі, пішли і не вернули,
За вітчину лягли буй-головою.
Додолу верби своє віття гнули,
І плакав степ зів’ялою травою.
IV
Коли це було? Га, давно колись,
Перешуміли бурею століття,
Нудьга і горе морем розлились,
Поникли трави і зів’яло квіття.
Сліду нема з отсих давних доріг.
Якими предки славу здоганяли.
І оре внук убогий переліг,
Не знаючи, що тут діди конали.
Не знаючи, що сталевий леміш
Останки костей предків вивертає.
Земляче! Ти минувшість власну їж!
Невже ж у тобі кров давня не грає?
Невже ж не чуєш, як підземний дзвін
З-під чорних скиб, мов з-під могил, голосить:
“Слідами Ігоря спішіть над Дін;
Там слава жде вас, предків дух вас просить!”
