Сумне осіннє сіре пополудне
Нагадує мені одну хвилину
З давно минулих молодечих літ…
На небі хмари висіли ліниві,
Ліси, повиті тугою, дрімали,
Цвинтар у мряці під горою мрів.
Ми йшли з тобою по ховзькій доріжці,
Що стежкою крутилася вузькою
Між смугами вузеньких хлопських нив.
Озиме збіжжя з землі прозябало,
Де-не-де поле їжилось стернею,
Незорана чорнілася рілля.
Вітри з-над ставу, з шуварів летіли,
Таємні шуми від лісів стелились,
А з неба смуток на поля спадав.
Ми йшли з тобою. Все дальше і дальше,
Немов нас хто в мандрівку безконечну
З села під ніч на дике поле гнав.
Часом листок зашелестів пожовклий,
Часом над нами гайворон закрякав,
По полю слався безконечний сум,
І хоч гадок було у нас чимало,
Хоч наді все любили ми розмову,—
Тепер дібрати не могли ми слів.
Чи скорий хід спирав нам дух у грудях,
Чи, може, вітер розносив по полю
Від уст відорвані, украдені слова?
Досить, що йшли ми поруч себе тихо,
Немов бажали від людей, від світу
І від життя чимскорше утекти.
Та не втекли!.. І нині, що лиш нині
Я дуже добре бачу й розумію
Той мовчазливий наших душ настрій.
Це ми, серця скріпивши самотою
І нинішньої збувшися хвилини,
В будучності побачили себе.
Це ми в тім листю, що з вітрами мчало,
І в квітах тих, що в’янули в безсиллю,
Побачили грядучую судьбу.
І зрозуміли, що крізь поле сіре,
Крізь непроглядні безконечні мряки
В незнану путь прийдесь нам мовчки йти.
