В’януть квіти, листя рідне,
Небо меркне, половіє,
Як зіниця, що поблідне,
Нім замре і скам’яніє.
Поле в млі, як в домовині
Під покривалом небожчик.
Смерк лягає по долині,
З неба накрапає дощик.
На розпутті хрест дрімає,
На хресті ворона кряче,
Осінь стернями блукає
І за літом гірко плаче.
Жаль їй квітів, що зв’ялила,
Жаль землі, що в смутку ниє,—
Білі руки заломила,
Понад полем йде і виє.
