1.
Осінь, наче в’юнка кокетка
з далеких днів,
що в протертім портреті предка,
на чарки дні
бачить очі палкі, протлілі,
і чує жаль,
і колише в закляклім тілі
свій перший вальс.
2.
Осінь, наче крихкий вельможа
в бруднім бістро,
що покійним покоям, льожам
підносить тост;
щось помітне в тендітних рухах,
як осад свят,
і, як морок, бреде по бруках
його віват.
