Пісні кують небесні ковалі,
співають ними синє тіло світу;
на м’язі серця блискавки поміту
карбують нам залізні королі.
Кував коваль в задрипанім селі
якогось безпросвітного повіту.
На лаві газди — літослови міту
розпаленої, ярої землі.
Він зароди з горнила золоті
виймає. В строгім самозабутті
навчає їх праформами співати.
А щось маленьке тулиться в куті,
таке руде, окате, пелехате, —
навчається свої пісні кувати.
