В собі ти знищив рожі кущ дощенту.
Ти вже не є — метелики, нашпилені на плюш.
Душа твоя — паперу білий аркуш,
уважно складений між сторінками
твого ніколи не прочитаного тіла.
Вночі,
перед собою на столі розклавши душу,
на ній накреслюєш вдумливі пляни,
і олівець твердий (не ніжний туш)
витискує твої рисунки раною.
Не млієш вітром поміж кипарисами :
жорстоко
ти риєшся в розтятому житті,
і часто тхне від жовтих пальців смертю.
Ти часом мушля, і шепоче час в тобі,
і ти рука,
яка прощає все, що дороге.
