Народній майстрині С. Кульчицькій
Зійшлася доля
на білім полотні,
Що інкрустоване і болем,
і нитками
З любов’ю
та народними піснями…
Признайтеся,
майстрине,
ви мені,
Як-бо змогли
усе це осягнуть
В маленькім серці,
наче та пташина?
Невже це руки раяли і шили
І осінь цю, і страчену весну.
І батька Кобзаревого кирею,
Сердак Федьковича,
пас князя Василька…
Якою все народжене зорею,
В яких краях,
в чиїх думках,
в яких роках
І Довбуша Олекси
гуня бита,
І Дзвінки, й Роксолани
киптарі…
В них за страждання
і кохання битва,
І чорні,
і червоні кольори.
І барви ті — не просто
для прикраси,
І візерунки квітнуть
не для скринь,
У них відбилися
прикмети часу,
І глибочінь,
і височінь,
і просторінь.
Ось краплі крові,
мов дзвінкі корали,
А ось крило
пекучої сльози…
Одежі так, як люди,
не вмирали,
А в спадок переходили
з грози
У благодення
молодого літа
Чи до зимових
трепетних задум.
Висить в музеї
Морозенка свита,
Але не вчах в ній
бунтівничий дух.
Невже ми носим
лиш для ретромоди
Крисані,
жупани
і кожушки?
У них жива
історія народу,
Його талан,
прекрасний і важкий.
І це не просто
вишиті одежі,
В яких цвітуть
і ружа, і ромен,
В них дух свободи,
вольності пожежі,
Що повставали
з-над крутих рамен.
І їх ні час,
ні простір
не порушать,
Нехай на порох
зітруться роки,
Бо в них живуть
людські
безсмертні душі
І добрі чари
з легкої руки.
