Степану Будному
Ти на коні баскім поїхав у безсмертя,
На тім коні, якого звуть Пегасом,
Для слів іскристих ти не міг померти,
Живучий понад простором і часом.
Степане наш, Степанику, Степане,
На твої груди падають боліди…
Чи в нашім серці стільки болю стане,
Який би міг твій біль переболіти?
Над мовчазними муками і ранами
Ти таким юним і красивим став —
Тебе чекає дівчина кохана
І береже невипиті уста,
Твоя любов, твоя сумна надія,
Яка з тобою поруч і тепер…
Ти для дерев помер, для квітів і для дива,
Лише для неї досі ти не вмер.
Ти поєднав і явір, і Вітчизну
У своїй долі з материним сумом…
Ми не ридаєм — не любив ти тризни, —
Нехай співають українські сурми,
Повернуті розтрубами до сонця,
Що так хотів до нього ти дійти.
Душі твоєї буряне осоння
Не кине тіні на хресні світи.
Ти будеш жити у відгроззі грому,
В п’ятипелюсті ніжних невмирайок…
Поети не вертаються додому,
Та для свого народу не вмирають.
