Борис Грінченко – Беатриче Ченчи: Вірш

Трохимові О. Зіньківському
I.

В італійській землі пишний Ченчіїв рід
Гучно вславився здавна за всіх —
Не до краю палким закоханням своїм
І не правдою вчинків своїх,
Не в боях за свій край проти иньших країн,
А роспустою скрізь здавна вславився він.

В цьому роді були пишні папи колись,
Що вклонялись діптянкам до ніг,
І в цім роді такі ще були юнаки,
Що в церквах, з-за престолів сьвятих,
За волосся теж пап витягали вони
І кували в тюрмі у важкі кайдани.

Де злочинсьтво гидке, — то їх діло було,
Але злото в магнатських руках
Так робило тоді, що й сьвятому судді
Промінь правди згасав у очах.
Та останній, що був в роді довгому їх,
Переважив один він злочинсьтвами всіх.

Найгидчіші гріхи, що на предках були,
Всі з’єднались вони в одному:
Він людей убивав, на шляху грабував
І підпал не гидкий був йому;
У роспусті втопав, і найгіршеє зло
Все-ж, здавалось, добром задля його було.

В яму він положив першу жінку свою,
Другій — тілки від шлюбу узяв —
„Хочу я довести, що за чорта піти
Було-б краще тобі!“ — він сказав.
Він замучив уже двох найстарших синів,
А живих іще двох не жалівши гнітив.

Але в Ченчи була, опріч того, дочка,
Беатриче — так звали її…
Хоч дівчат молодих, як зоря чепурних,
Є багато в тій пишній землі,
Та відколи в снігах Альпи гордо стоять, —
Їм такої краси не доводилось знать.

Пишні кучері вниз їй спадали на стан,
Округ білого личка вились,
Очі сяли ясні; як дивились вони, —
З їх любови проміння лились,
Але чиста душа, що сьвітилася в їх,
Ще чистіша була від очей тих ясних,

Добра й чиста душа у дівчини була,
Як зоря на сьвятих небесах,
Як блискуча роса, що у ранці звиса
На рожевих і пишних квітках.
Але в чистість, добро батько вірить не міг,
А красу тілки й знав на коханках своїх.

І він мучив її, як і бідних синів,
Вона мовчки терпіла, жила…
Мати вмерла її — вона сльози свої
Тілки Богу звіряти могла
І благала його, щоб од муки ції
Він до матері взяв аж на небо її.

Так у горі літа молодії ішли, —
Їй шіснадцята встала весна,
І тоді серед тих мук та смутків тяжких
Їй зірничка блиснула ясна.
Тая зірка ясна — то кохання було,
Що до Гвидо тихцем їй в душі росцьвіло.

Ой нераз те було, що в зеленім садку,
Як по небу плив місяць ясний
Й обсипав їх сріблом, під гіллястим дубком
Там сиділи укупі вони;

Шепотіли вуста там блаженні слова,
Туманіла обом з щастя їм голова.

А і те ще було, що до Гвидо свого
Припадала вона у сльозах
І казала вона, яка мука страшна
Їй судилась в дівочих літах;
Серце рвалося з мук, нило в смутку тяжкім
І благав він її утікати із їм.

Та у неї був брат — Бернардино малий;
Він, недужий, любив так її,
І розвага одна йому тілки вона,
Вона радість одна на землі:
Не хотїла вона покидати його
І ховала в душі болі серця свого.

А не раз те було — так бажалося їй
Щастя й волі зазнати хоч раз,
Так хотілося їй в иньший сьвіт, не такий,
Перейти на малий хоч би час,
Щоб жадання усі, що у серці жили,
На недовгий хоть час вдовольнитись могли.

Але-ж часом було як погляне коли
На недужого брата свого,
Мрії всі молоді замірають тоді
І шепоче: „не кину його!“
Сльози давлють її і, журлива й смутна,
Його в личко бліде цілувала вона.

І хоч як там прохав Гвидо милу свою,
Щоб вона з їм од батька втекла,
Хоч як луччим життям вабив він її там, —
Вона звідти піти не змогла.
Так любились вони. Час потроху минав.
Вірний милій своїй, Гвидо дівчину ждав.

II.

Вечір. Пишний палац скрізь сияє вогнем,
Гучно чути веселі вівати, —
То грап Ченчи своїх тих маґнатів значних
Запрохав на бенкет погуляти;
В пишних шатах усі, сяють злотом, сріблом,
Посідали вони за роскішним столом.

Бенкетують усі у палаці тому,
Бенкетують, не маючи лиха;
Пють маґнати вино, веселить їх воно,
Сяє в очіх їм ясно утіха:
Хоч здобуте вино рабуванням гидким,
Але-ж с того воно не робилось гірким!…

Але в залі нема Беатриче ніде
І вона тут гостей не вітає:
Зачинившись сама в своїй хатівона
Поки бучі кінець дожидає
Жде, а з зали тії чути їй аж сюди
Ґвалт і гомін і крик тих спянілих орди.

Невеличкий покій тут — чотирі стіни,
Стіл та чистеє ліжко дівоче;
Біля столу один невеличкий ослін,
У куточку лампадка мигоче:
Там роспятий за нас нахилився с хреста,
Ледві в сьвітлі мигтить його постать сьвята.

Беатриче була у тій залі бучній
(Батько витяг туди її пяний)
І дізнать довелось перед їми там їй
Від свого-ж таки батька догани:
Він про неї сказав… Але так тілки міг
Він казати про тих, — про коханок своїх!…

І вона утекла. Вона жде і тремтить,
Але чує — бенкет утихає,

Ось вже гості ідуть… Ось ходи вже не чуть, —
Страх із серця потроху зникає
І схилилась вона перед Богом тоді
І молитву вуста вже шепочуть бліді.

Але що це? Іде хтось до неї сюди, —
Увіходить слуга до покою.
Страх їй в серце вступив: зрозуміла без слів:
Хоче бачитись батько з дочкою.
Беатриче встає і до зали іде,
А там батько стоїть і уже її жде.

„Ти злякалась? чого?“ — привітав її він
(Бо помітив той ляк у дівчини):
„Чом у очіх твоїх бачу страх? чи не міг
Я побачить (як батько!) дитини?“
І злий усьміх тоді йому враз на губах
Перебіг і сховавсь, навіваючи страх.

Беатриче стоїть… Ледві може казать —
— Чого-ж тату, вам треба? — питає.
„Чого, дочко моя? Врода пишна твоя
Вже давно моє тіло проймає:
Ти коханням цю ніч впєсся, дочко, палким,
І я буду тепер сам коханим твоїм.“

Вона чула те все. Холод серце проняв,
Уся зблідла зо страху і муки,
Згас у очіх їй сьвіт, мов підрізаний квіт,
Похилилась, ламаючи руки,
Похилилась вона і з благанням страшним
Вона впала тоді перед батьком своїм:

— О, мій батьку!… Ні, ні!… вбий ти краще мене,
Аніж так мене тяжко зганьбити!
Я молюся тобі!… Бо такої ганьби
Не було ще ніколи на сьвіті!…
Пожалій же мене, о, хоч раз пожалій:
Не знущайся украй і відразу убий!

Сьміючися дочці відмовля кардинал:
„Я сказав, то інакше не буде:
Годі тратити слів!…“ І її він хотів
Пригорнути до себе на груди.
Ще хвилина одна… в його погляд горить…
Але-ж вирвалась з рук Беатриче в ту мить.

Заблищала тоді в очіх сила гнівна,
Вся душа їй огнем запалала,
І у батька кинджал, що носив кардинал,
Вона с поясу миттю зірвала.
— Батьку, геть оступись! Не торкайсь до дочки,
Бо не вдержу тоді я своєї руки!

— Думав ти, що нема вже рятунку міні?
Ні, ще єсть оборона остання:
Геть, не важся іти! Як насьмілишся ти, —
Не злякаюсь з життям я розстання.
Смерть міні не страшна! краще вмру отут я,
Аніж скарб мій один — честь загине моя!

— Честь зганьбить я не дам! — Зупинилась вона,
У руці загартовану зброю,
Вона міцно держить, щоб у серце встромить
І знущатись не дать над собою.
Немов гострі мечі, очі сяють ясні,
Пишно впали на стан її коси рясні.

„Га-га-га!“ — роскотивсь тоді регіт гучний:
„Чим, дурна, ти схотіла лякати!
Чи тобі-ж себе вбить? Так ще хочеш ти жить!…
Краще будеш мене ти кохати!…
Не борись, бо зломлю і візьму тебе я!
Від сьогодня, кажу, ти навіки моя.“

Але ще у душі їй надія була:
Її Гвидо в садку дожидає:
Може він боронить… Вона з зали біжить,
Батько поки її не спиняє.
Усьміхнувсь і сказав: „Не втечеш ти, дурна!…
Але-ж кат його й зна, яка гарна вона!…“

III.

У безмірному блакитті,
В недосяжній далині,
Всі, у сяйво оповиті,
Зорі сьвітютьця ясні.

Місяць плава, озирає
Землю, стомленую сном,
І від краю та до краю
Сипле він по їй сріблом.

Бачить: тишою повитий,
Пасмом Тибр лежить ясним:
Бачить: сьвітом скрізь облитий,
Тихо спить одвічний Рим.

Мертві вулиці широкі,
Сплять будинки і хати,
На церквах струньких високі
Злотом сьвітютьця хрести.

Спить усе, затихло всюди,
Тілки в тих рясних садках
Вітерець дихання збуде
І затихне у квітках.

По квітках же місяць сьвіте,
Промінь їх цілує там,
А дерева, сном повиті,
Похилилися гіллям,

І поникнувши ховали
Вбранням темним і густим
Тих обох, що там стояли,
В смутку лютім і тяжкім.

Беатриче була там і Гвидо її —
„О, мій Гвидо рятуй, бо я гину!
О, коханий ти мій! утікаймо мерщій…
Я с тобою… не гай і хвилину!…

Ох, не гаймось, рятуй! Тут роспуста і зло
Вже собою усе навкруги повило…“

— Хоч скажиж ти міні, — в неї Гвидо спитавсь —
— Що с тобою ізнову зробили? —
„Ні, коханий мій, ні! Не кажи ти міні:
Те промовить нема в мене сили;
Коли-б зважилась я сказать слово страшне, —
Вбив би сором самий на цїм місцї мене!

Але віри пойми ти, коханий і знай:
Краще вмерти, аніж і на далі
Тут зостатись міні, в цім пекельнім огні,
Де вже люде зьвірюками стали.
Гвидо! милий! одна ти надія моя:
Утікаймо скоріш, бо загину тут я!…“

— Вірю, серце моє! я тебе на руках
Занесу відціля із неволі.
Ти кохана моя! і рука нічия
Тебе в мене не вирве ніколи… —
— „Так я вирву її!“ — хтось тут грімнув над їм:
Озирнулись вони й стрілись з Ченчи самим.

— „Забірайте обох і за мною тягніть!“ —
В Гвидо шабля в руках задзвенїла,
Але встигла в ту мить його челядь звалить,
Бо іззаду його обступила.
— „Гей, міцніше держіть! Хай не топче садків!“ —
І сам Ченчи тоді Беатриче вхопив.

І у батька в руках уже бєтьця вона —
Він несе, вона вирватись хоче…
— „Не втечеш: ти моя! не на те тебе я
Назорив с цим дурним серед ночі,
Щоб ізнову пустить!…“ — І зомлілу її
За собою потяг у палаци свої.

Ледві Гвидо одбивсь — Беатриче нема,
Вона знову у батька в неволі,

Але він ще не зна, що вона аж до дна
Випє повну гіркої недолі, —
Він того ще не зна!… А її волочуть,
І до льоху її велить батько замкнуть.

IV.

Після ночі ізнов сонце ясно зійшло
І пливе воно знову горою,
Та не радість воно на той день принесло
На замучену землю с собою:
Ченчи в замок дочку Беатриче замкнув —
Гвидо зблід, як ту вість про кохану почув.

Може мертва уже… Що там зроблено їй?…
Як з неволі тут визволить милу?
Гвидо те розумів, що в пригоді такій
Треба мати великую силу:
Ченчи знали усі, — Гвидо теж його знав
І найгіршого він од утисника ждав.

„Поки батько живий, можновладний харциз,
Дурно-б я і змагавсь проти його;
Та ні муки її, ні гірких її сліз
Не простю тобі, лютий, нічого!
Моя помста тобі уже кару несе
Я віддячу тобі за дочку і за все!“

І надії оці він голубить страшні
І людей на помогу шукає…
А тим часом ішли і проходили дні,
Ось і тиждень спокійно минає,
Та як промінь в горі з неба в восьме засяв,
Ченчи з ліжка свого уже білше не встав.

Зворухнувсь увесь Рим: Ченчи вбито! І скрізь
Стоголосная вість пролетіла,
Десь і другі іще незабаром взялись:
Беатриче то батька убила!

Наче вбила його і учинком своїм
За всі муки і гнїт так помстилась над їм.

Стоголосая вість не вгаває рости:
Кажуть вже й душогуба піймали,
І сказав наче він: Беатриче й брати
Та ще мачуха — вкупі наймали
Його й другого ще, щоб він Ченчи убив…
Кажуть: дівчину суд вже замкнути звелів.

Не збрехала та вість: неповинну взяли
Беатриче й замкнули в неволю,
Її мачуха теж і брати там були —
Всі зустріли однакову долю;
Беатриче с тюрми, що в їй досі була,
Знов у иньшу тюрму, ще страшнішу, ввійшла.

V.

Знову місяшна ніч понад Римом лягла,
Накриття своє кинула всюди
І привабливим сном вона все повила,
І заснула земля і всі люде:
Усе місто навкруг обніма упокій,
Тілки місяць з гори позирає ясний.

Та не всім упокій!… У темниці одна
Беатриче безщасна не знає
Не одну уже ніч ні спокою, ні сна,
Мука серце її розриває.
Два ступні та й стіна… Тиша… Ніч налягла…
І вона тут сама, жертва кривди та зла!…

Темно, сумно тут скрізь… А за муром товстим
Сяє місяць в блакитнім просторі
На всю землю, на Рим… І ізнову над тим,
Над садком теж горять тепер зорі…
І згадавсь їй садок, і згадався їй він,
С ким щасливих вона зазнавала хвилин.

Ох, навіщо-ж саму він покинув її,
Той, кого вона так покохала,
Кому все віддала: душу й серце свої
І вірніше над кого не знала?
На що кинув її у великій журбі,
У тюрмі, в кайданах і в несьвіцькій ганьбі?

Але ні! На що-ж так нарікає вона?
Він не винний: він мабуть не знає:
На що робитьця так — тілки Бог про те зна…
Хай саму її лихо спіткає,
Аби він тілки жив, щастя знав іще він,
А вже їй, то іде, наступає загин.

Але-ж тяжко вмірать!… Умірать без вини,
Під ганьбою злочиньства гидкого!…
Дні зійшли молоді, — не дали їй вони,
Не дали вони щастя нічого,
Вік у неї минув без утіх, без пуття:
Вона хоче ще жить, хоче знати життя!

Вона хоче ще жить, оправдитись здола:
„Не злякавшись до суду я стану,
Роскажу я усе, як робила й жила,
Усю правду, щоб зняти догану;
Судді-ж мають серця — тілки знать треба їм!…
І вернусь до життя я с коханим моїм!…“

Отак дума вона; в пориваннях палких
Простягає у темряву руки,
Немов хоче його знов до грудей своїх
Пригорнути й забути всі муки, —
Забуває усе: ніч, темницю сумну
І голубить в душі тілки мрію одну…

А тим часом і сьвіт у вікно зазирав,
Ніч минула і день вже усюди, —
І ось чує вона, як замок забрязчав, —
На порозі стоять уже люде.

Боже, сили пошли! Суд страшний її жде!…
І безщасна встає і до суду іде.

Хмурна зала. У їй за столами сидить
Суддів ряд — вони мусють судити.
Беатриче ввійшла… І хтоб міг у ту мить
Її погляд, обличча уздріти,
То побачив би він, що, і тяжко смутна,
Сьвітом правди ясним сяла в час той вона.

Як би в неї в душі по обличчу хто вмів
З отих суддів всю правду читати,
То запевне уже він тоді-б зрозумів,
Який присуд він міг їй сказати.
Та читати в серцях з їх ніхто-б не спроміг:
Беатриче була перед суддів сліпих.

Суд почався. Вона вбила батька і тим
Людські й божі закони стоптала,
І відколи став сьвіт, ще злочинсьтвом таким
Воля божа людей не карала.
Що? невинна вона? так дізнаємось ми!…
Цій запеклій душі було мало тюрми!

Хай наближитьця кат! Помянувши Христа,
Хай во славу престолу сьвятого
Він мордує її, поки грішні вуста
Скажуть все, не сховавши нічого.
Во імя твоє, Той, що за нас роспяли,
Хай наблизитьця кат!… — І її узяли…

Ще хвилина — і ось… Але-ж, Боже мій, ні,
Росказати нема в мене сили
Про ті муки тяжкі, про ті муки страшні,
Що в імя Твоє люде робили!
І коли на суді все простиш Ти усім,
То цього не простиш, не забудеш Ти їм!…

І не день, і не два тая мука тяглась,
Та їй сили вона не зламала:

Як ламались кістки, кров червона лилась, —
„Я не винна!“ — безщасна казала.
І не знала вона, що і мати, й брати
Винуватють її, мук не мігши знести…

VI.

Щож намістник Христов непогрішний? Він зна
(Хтож бо в Римі того ще не знає?)
Як їй жити було, що не винна вона, —
Та… убогих він родичів має:
Треба грошей йому — не собі, але їм, —
А багатсьтвом давно вславивсь Ченчи своїм.

І судити її він скоріше велить.
Знов безщасну взялись катувати:
Їй однак умірать! Що та смерть? — одна мить!
Вонаж може рідню врятувати:
Хай на себе бере! Бог там зна, хто зробив, —
Зарятує-ж вона матір тим і братів.

І вона узяла… Перед суддів упять
І вона, і брати її, й мати…
Беатриче встає… Присуд будуть читать,
Але хоче вона ще сказати…
Ледві тіло її, з мук розбите, стоїть,
Але в очіх ще їй тихий промінь горить:

„Знаю присуд я ваш“, — промовляє вона, —
„І той присуд мене не лякає…
Перемучилась я!… така мука страшна!…
Ні, душа вже спокою бажає.
Так, я знаю, що вмру, і тому у цей час
Я прохати життя вже не буду у вас.

Батька вбила свого — так сказала я вам…
Нехай буде вже так, як сказала…
І життя я своє без вагання віддам,
Аби других я тим рятувала.

І коли треба жертв, то одна буде хай:
Тіло кволе візьміть, — воно змучене вкрай!

Та деж правда й любов, той Христов заповіт?
Ось, у вас він тепер під ногами,
Престіл правди сьвятий вже розбитий лежить,
Сьвятокрадців розбитий руками!
Ви розбили його! Бо роспуста і зло
Оборону у вас і притулок знайшло.

„Так! не правду душі і не чистість її
Ви, сьвятії отці, боронили:
Знали батька мого, знали муки мої, —
Оступити ся ви не схотіли.
А тепер ви, ваш суд, міні смерть присудив…“
— Цить! мовчи! — трибунал, як один, загремів.

— Геть її і нехай не сквернить до кінця
Нечестивий язик і поганий
Повеління благі пресьвятого отця
І наш присуд, од Бога зісланий:
Виправляє вона тут злочиньство своє
І до його хулу на Христа додає. —

І сьвятий трибунал розлютований встав:
— Мусить смерть цих злочинців скарати!
Мусють вмерти усі, — присуд він прочитав, —
— Беатриче, брати її й мати. —
Беатриче! дурні всї надії твої,
Бо вже мало тепер жертви їм однії!…

VII.

Знову Рим зворушивсь: як, дівчаті цьому,
Неповинній, дитині затого,
Смерть ганебна?! Невже? І щож папа? чому
Не знайшлось милосердя у його?
Все він міг би зробить і він добре те знав,
Що невинна вона! Чом же він тут мовчав?

Рим піднявся, устав: кардинали, ченці
Урядовці, великі маґнати
Просють папу, та він і сьвятії отці
„Не бажають злочинсьтва прощати“.
І обуривсь народ, найсміліші кричать:
„Так у смерти її силоміць треба взять!“

А день смертний прийшов. Вже народ хвилювавсь
Круг помосту страшного для страти
І с сокирою кат у руках дожидавсь
Тих, що мусить на смерть він скарати.
Хвилювався народ, Беатриче жалїв,
Але-ж встать силоміць він за неї не сьмів.

І народ дожидавсь, дожидавсь і боявсь…
А над людьми тією добою
Небосхил півдньовий непорушно схилявсь,
І пливло ясне сонце горою
І проміння палке обливало усіх…
І відразу народ сколихнувсь і затих.

Озирнулись усі: вони йдуть уже, йдуть,
Ті, кого боячись дожидали,
Серед стовпищ людських передсмертную путь
До помосту вони прохожали.
І нарешті народ тую матір, братів
І безщасну саму Беатриче уздрів.

Вона йшла. І були надзвичайно ясні,
Надзвичайно спокійні їй очі:
А ні страх, ні журба, ні вагання смутні
Не тьмарили їй погляд дівочий.
І хоч з мук у тюрмі помарнів її вид
І румянець уже на щоках їй поблід,

Хоч, здавалось, вона ледві-ледві могла
Порушатись — так змучилось тіло, —
Але-ж чиста душа іще дужа була,
І ніщо її ще не здоліло.

Про що дума вона? Чи жаліє життя,
Чи ще милости жде і назад воріття?

Чи про те, як в ночі Гвидо плачучи впав
Їй до ніг у тюремній кімнаті
І як мовчки він їй кайдани цілував
І, не змігши нічого сказати,
Втік ридаючи він, без прощання, без слів,
І в останє її вутле серце розбив?

Чи про те, як в тюрмі її коси рясні
Кат сьогодня одрізав для страти,
Щоб, як схилитьця там, на колоді страшній,
Було лекше сокирі рубати?
А чи иньше життя в цю останнюю мить,
Те, небесне життя, перед нею стоїть?

Не вгадає ніхто і ніхто не дізна,
Але-ж повна спокою сьвятого,
Як той дух неземний, безтурботна, ясна,
Наближалась до краю страшного.
Вона йшла і народ набік геть розступавсь
І дививсь, і жалів, і кінця дожидавсь.

Ось нарешті й поміст. Навпроти двох сьвятих,
Що Христову любов возвіщали,
І, закрившись Христом, що послав до нас їх,
Тут на страту поміст збудували:
Перед тих, що життя віддали за любов,
Зараз литимуть тут неповинную кров.

Перед Божим хрестом вона впала… В ту мить
Поєдналася з Богом душею…
Далі — кат дожида, на помості стоїть, —
Він поскорить розстання з землею.
Перший брат їх іде… Далі мати пішла,
І червоная кров вже поміст залила.

Не убили вони: почалися тяжкі,
Невимовні, несьвіцькії муки:
Кліщі тіло їм рвуть, їм ламають кістки
Та рубають і ноги, і руки —
Все, що вигадать міг суд і люті кати,
Все безщасним в той час довелося знести.

І в народі навкруг скрик тоді розітнувсь:
Вже наругу терпіти несила!…
І відразу народ поступивсь, сколихнувсь:
Купа верхівнів юрму розбила —
Гвидо з їми летить… Ще хвилина одна —
Він одніме її, буде жити вона!

Ще хвилина одна… Але вже не стає
Їм боротися з дужчими сили;
Ще змагаєтьця він, на сторожу ще бє,
Та його від помосту відбили:
Свою жертву в руках держать міцно кати
І с помосту її вже несила звести.

Беатриче зійшла… Нахилилась вона,
До колоди, безщасна, припала…
Поминула хвилина безкрая, страшна —
І сокира підводитись стала
І ударила вниз!… Люд навкруг застогнав:
Мертву голову кат над помостом підняв.

ЕПІЛОГ

Минули не роки — сторічча великі,
У ямі заснули на вічнії віки
Старі покоління: скрізь сьвіт одмінявся,
І там, де високий престіл підіймався
Всевладному папі — затого руїни…
Минули країні тяжкії години,
Минула безславна кормига чужая,
Прокинулась воля: весна молодая

Неначе дихнула — великеє сьвято!…
Минуло багато, забулось багато!…
Її-ж не забуто: сльозами, буває,
Народ і тепер Беатриче згадає
І часом роскаже з докором про того,
Що сили умерти не стало у його,
Щоб визволить тим неповинную милу.
Нудьга задавила ту душу безсилу,
Сумління загризло, — людей він покинув,
Утік він од сьвіту і слід його згинув…

Дівчино безщасна, безумства сліпого
Невинная жертво! свого молодого
Тобі не судилося віку дожити,
Але й після смерти ти будеш сьвітити
Своєї душі молодої красою!
І я теж заплакав нераз над тобою,
Не раз в мене в серці жалі прокидались
І слізьми-піснями з душі виливались…
Прости! не здолав я твій образ коханий
В красі у тих сьпівах одбити бажаній!
Що міг — на могилу тобі я складаю
І с краю твого я до рідного краю
Твій образ тепер переносю піснями:
Нехай на Вкраїні витає між нами!

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобався вірш? Поділіться з друзями!
Теми вірша "Борис Грінченко – Беатриче Ченчи":
Залишити відповідь

Читати вірш поета Борис Грінченко – Беатриче Ченчи: найкращі вірші українських та зарубіжних поетів класиків про кохання, життя, природу, країну для дітей та дорослих.