Там де в морі хвилі грають,
Де горять ясніше дні,
Де вгорі на баштах сяють
Скрізь півмісяці ясні;
Де усе ще споконвіку
В пишні шати повилось;
В тій країні, де без ліку
Сліз невільницьких лилось,
Там у башті що-години
Тужить дівчина смутна
По далекій Україні,
Слізьми миєтьця вона.
Одногучно в мури дужі
Чорне море плюскотить,
А вона самотна туже,
Серце ниє і болить.
В згадці рідна Україна,
В згадці — хата рідна там,
Де зросла вона — дівчина —
На поталу ворогам;
І вишневий сад зелений,
Місяченько над садом,
І в садку тому найперший
Поцілунок с козаком…
Так їй щастя усьміхалось
Але вдарив грім тяжкий, —
І нічого не зосталось
Од ворожої руки:
Запалала рідна хата
І садок той спопелів:
Батька вбито, вбито брата,
Мати спить серед мерців.
А той милий? де гуляє?
Чи живий, чи вже нема,
І його уже ховає
Яма чорна і нїма.
Ох, не знай, ох, не чує
Й не почує вже вона, —
У неволі вік звікує
І безщасна, і смутна…
А що-вечора, як хвилі
Повиває скрізь туман,
До дівчини йде не милий,
А баша, турецький пан…
Сонце гасне, день минає, —
Не багато ще хвилин,
Як ізнов — вона це знає —
Як ізнову прийде він
І невже-ж їй і не знати
Знов до щастя воріття
І судилось їй віддати
Бусурменові життя?
Ходить, тужить і нудьгує,
Не втиха журба й на мить,
А за муром — бранка чує
Море Чорнеє шумить.
Без початку і без краю
Розляглося скрізь воно;
В морі поглядом втопає
Бранка, злігши на вікно.
В мури плещуть хвилі-гори,
Одногучно й сумно бють
І в безкрайому просторі
То зникають, то встають.
І довічні, і невпинні
Хвилюватимуть вони
А невільниці-дівчині
Вже не прийдуть кращі дні:
Найсьвятійшії бажання,
Сподівання с кращих літ,
Перші радощі с кохання,
Перший милого привіт,
Перші проміні яснії,
Що в житті сьвітили їй,
Поривання молодії,
Ціле море любих мрій, —
Все, що в серцї розцьвітало
І хотіло жить тоді,
Безодмовно повмірало
І не вернетьця, й не жди!
Краще-ж згинути, сховатись
У холодних хвилях цих,
Ані-ж ворог той знущатись
Буде с сліз її гірких!
„Земле рідна! я загину
На чужині — прощавай!
Та любити не покину
Й на тім сьвіті рідний край!…“
На той бік, де Україна,
Повернувшися тоді,
З башти кинулась дівчина
І покрилась у воді,
І її безоднє море
В глибині взяло свої, —
Так сховалося од горя
Серце біднеє її,
А душа пішла до раю
Тиха, чиста і ясна,
Та свого й на небі краю
Не забула все-ж вона
І як час той наступає,
То проміж зірок ясних,
Наче хмаронька, злітає
Бранка та з небес сьвятих
І над містом, де сконала,
Сяйвом білим сьвітючи,
В рідний край, що так кохала,
Тихо лине у ночі,
То вона оповіщає
Горе Туркам — ворогам
Й перемогу обіцяє
Січовим швидким чайкам.
