І
У гаях була хатка убога,
Чоловік жив там з жінкою вкупі,
Одинокі були і бездітні
Ось, пішли вони Бога прохати
Аж у Київ, у Лавру святую:
— Дай нам, Боже єдиний, дитину!
Зглянувсь Бог на їх сльози великі,
На життя працьовите і чесне
І послав він дочку тим убогим.
Ох, і дивна ж була та дитина,
Та й не личком же дивна хорошим,
Не очима, як зорі, ясними,—
Тим була, ох, і дивна дитина,
Що як плаче,— не сльози іллються,
А з очей так і сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли;
А як часом вона засміється,—
Запашні процвітають троянди…
ІІ
А в тім краї був князь та могутній,
Син єдиний малий був у його.
От, як став той князенко зростати,
То і каже до батька до князя:
— Ой, дозволь мені, батьку мій, князю,
В темнім лісі піти погуляти,
Сполювати чи звіра, чи птицю!
І пуска старий князь свого сина.
Син бере польовничих князевих,
Та ще дядька бере він старого,
І рушають до темного лісу
III
Довго лісом князенко той їздив.
Сполював птиці й звіру чимало.
А душний був той день і гарячий,
І схотілось князенкові пити.
Ось і бачить він хату край лісу;
Посила польовничого в хату:
— Попрохай ти води нам напитись!
І пішов польовничий по воду,
Повернувсь і дає він напитись,
На здоров’я князенкові каже,
Уклоняється низько й звичайно.
Як напився ж князенко, до його
Промовля польовничий і каже:
— Ох, і бачив я диво у хаті:
Там дівчатко мале і убоге,
Та і дивна ж такая дитина!!
І не личком же дивна хорошим,
Не очима, як зорі ясними,—
Тим на прочуд дитина та дивна,
Що ввійшов я, дивлюсь — вона плаче,
А з очей так і сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли;
А як стала тоді її мати
Забавляти,— вона засміялась,
І посипались в неї додолу
Запашні рясноцвітні троянди.
Здивувався князенко й до хати
Привертає і злазить з коня він,
Увіходить в убогую хату.
Батько й мати вклоняються низько,
А на лаві дівчатко маленьке;
Як уздріло воно, що багато
Все чужих уступило у хату,—
Почало собі плакать дівчатко.
І як плаче,— не сльози іллються,
А з очей так і сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли.
Здивувався князенко та й дуже
І схотілось йому пустувати
(Сам він був ще хлоп’я невелике):
Став ще дужче дражнити дитину,
Щоб дивитись, як сиплеться жемчуг.
От і каже старий його дядько:
— Гей, небоже, покинь пустувати,
А забав лишень краще дитину —
І побачимо, що тоді буде.
На князенкові пояс був срібний,
Він ізняв його, дівчину бавить.
Перестала тут плакать дитина,
Зацікавилась поясом срібним,
Засміялася з радощів дзвінко,
І посипались в неї додолу
Запашні рясноцвітні троянди…
Здивувалися всі, хто ні бачив,
А найбільш од усіх — то князенко.
А побавившись трохи у хаті,
Повернулися знову додому.
IV
І почав молодий той князенко
Все частіше в ліси виїздити,
Щоразу заїздить до дівчини.
Так минають літа помаленьку,—
Став князенко вже парубком жвавим,
Стала Леся доросла дівчина,
Рушники вишиває орлами,
Собі посаг готує у скриню…
Ох, і де вони й як умовлялись,
Умовлялися де та стрівались,—
Не довідавсь ніхто б про те зроду.
Тільки ж доля і їх не минула:
Покохалися вдвох молодята…
V
От і мовить до діда князенко:
— Покохались ми з Лесею, діду,
То віддай же її ти за мене.
Похилив тоді голову батько:
— Не віддам, бо не буде вам щастя:
Князь не схоче, щоб взяв ти мужичку.
Одмовляє князенко старому:
— Не турбуйся ти, діду, про теє:
Я здобуду од батька дозволу.
Похилився старий головою:
— Ох, не знаю я що і казати!..
Чує серце моє, що неначе
Не без лиха обійдеться Лесі:
Дожида її горе велике,
Якщо дівчина піде за тебе:
Ти бо князь, а вона ж то мужичка!
Нехай краще зостанеться дома
Та мужичу роботу справляє.
Не послухавсь князенко старого…
VI
Просить дівчину Лесю князенко:
— Дай мені рушника, що ти шила,
Дай для батька, для князя, голубко!
Оддала той рушник йому Леся,
І поїхав князенко до батька,
Уклонивсь йому в ноги низенько,
Промовляє тоді йому слово:
— Ой, пожалуй мене, князю-батьку!
Одружитися хочу я чесно,
Хочу взяти я дівчину Лесю,
Що зросла у мужичій хатині.
Здивувавсь тоді князь і розсердивсь
І, загніваний, каже до сина:
— Чи забув, що князького ти роду?
Чи тобі ж та мужичку узяти?
Промовляє князенко до батька:
— Ой, пожалуй мене, князю батьку!
Хоч дурний іще розум у мене,
Але ж думаю я, що немає
На всім світі такої дівчини,
Як моя та коханая Леся.
Та й не личком же дивна хорошим,
Не очима, як зорі ясними,—
Тим же дивна коханая Леся,
Що як плаче — не сльози іллються,
А з очей так і сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли;
А як часом вона засміється —
Запашні процвітають троянди.
Здивувавсь тоді князь та і каже:
— То все добре, але ж того мало;
Може, й справді та дівчина гарна,
Але ж, може, вона ще лінива
І недбала тобі буде жінка.
Промовляє князенко до батька:
— Не лінива вона буде жінка,
Хоч сам, батьку, поглянь на роботу!
І князенко рушник той виймає.
А рушник же той мудро пошитий:
Виногради повз край повилися
Як живії, тремтять наче листям;
Посередині вишито рясно —
Розпістерли орли свої крила,
Мов летіти збираються зараз —
Ох, і дивне шиття в рушникові!..
Здивувався старий тоді батько,
Та і каже він зараз до сина:
— Коли так, то женися, мій сину!
Подивлюсь я на дівчину тільки,
Щоб самому впевнитись на очі.
VII
Та не довго князь-батько впевнявся:
Як побачив він дівчину Лесю,
То й звелів заручити їх зараз.
Перегодом було і весілля,
А бучне те весілля та пишне.
А у князя жила у палаці
І стара, і поганая баба,
Одна пані з магнатів пихатих,
І дочка була в неї вродлива.
І ще здавна гадала все баба
Одружити дочку ту з князенком
Як побачила ж іншую справу;
Зашипіла, як гадина люта,
І сказала: — Не буде їм щастя,
Згине з світу мужичка проклята!
Запрохали й її на весілля…
Як скінчився ж бенкет той весільний,
То пішла молода роздягатись,
І пішла тая баба із нею.
Як зосталася ж вдвох з молодою,
Роздягла молоду усю чисто,
Заховала багату одежу:
Ухопила ножа тоді, люта,
Молодій повиймала геть очі
І бідолашну її у сорочці
Геть прогнала з князького палацу,
А сама повернулась до князя,
Уклонилась низенько та й каже:
— Ох, і правду казав єси, князю,
Що не буде пуття із мужички:
Одурила вона усіх чисто,
Утекла в дорогому убранні —
Мабуть злото сподобалось дуже,
То вона його зараз і вкрала.
Засмутивсь тоді князь і всі гості,
Засмутився князенко ще дужче,
Полилися пекучії сльози.
От і каже князь-батько до сина;
— Не послухався спершу ти батька
І покрив єси соромом рід мій!
Що ж ти маєш тепер вже робити?
Не подоба тобі вдовувати
І не живши із жінкою вкупі:
Одружися ти з іншою, сину —
Повінчають тебе нехай знову
Хоч з дочкою цієї старої,
Щоб як-небудь сховати нам сором.
Одмовляє до батька князенко:
— Ой, пожалуй мене, князю-батьку!
Я не вірю брехні цій і трохи:
Моя жінка не зрадила, батьку,—
Се страшне лиходійство вчинилось!
Я піду свою жінку шукати,
Чи живую, чи мертву — знайду я;
Лиходія ж тепер я вже знаю —
Дожида він хай лютої кари!
По тім слову з палацу він вийшов.
VIII
Бідолашная ж Леся сліпая
Серед ночі блукає: шукає
Собі стежки до рідної хати,
Та сліпому дороги немає —
Не потрапить безщасна нікуди;
Як ішла, так і впала у яму,
А із ями їй вилізти ніяк,
І сидить вона й плаче там гірко,
А з очей в неї сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли…
Усю ніч там сиділа безщасна.
Як устало ж веселеє сонце.
То тоді проз ту яму старенький
Дід ішов якийсь в драній свитині
І почув, що хтось гірко ридає.
Зазирнув, аж там дівчина плаче…
Без очей вона плаче, й не сльози,
Тільки жемчуг на землю спадає,
Дорогії блискучії перли;
А сорочка скривавлена біла.
Пожалів її дід той убогий,
І узяв за дочку він додому.
Ось, живе тоді Леся у його
І прохає вона його щиро:
— Що я буду вам, діду, казати?..
Заберіть ви оце все намисто,
Що наплакала я тут, безока,
Понесіть до князького палацу
І гукайте: купіть лиш намисто!
А як будуть питати: що хочеш?
То скажіть, хай дадуть одно око.
І послухавсь дідусь тоді Лесі:
Забіра жемчугове намисто
Та й іде до палацу князького,
І гукає: — Купіть-лиш намисто!
А дочка тії баби й почула:
— Ох, купіть,— каже,— мамо, намисто!
Баба челядь тоді посилає,
І питається челядь старого:
— За намисто що хочете, діду?
Дід і каже: — За це — одно око.
Насміялася челядь із його
І пішла старій бабі сказала:
— Божевільний той дід, та й і годі;
За намисто він править аж око.
І згадала тоді стара баба,
Що у неї єсть Лесіни очі —
Віддала вона дідові око,
А собі узяла те намисто.
І приносить дідусь теє око,
Віддає його дівчині Лесі.
Притулила вона його міцно —
Приросло ізнов око до місця…
Ось, тоді з одним оком вже Леся
Рушника вишивать починає,
Діда ж знов у палац посилає
Продавать жемчугове намисто.
Дід пішов, знову править він око
Не хотіла давать стара баба,
Та дочка намоглася на неї:
— Ви мене не жалієте й трохи:
І намиста вам шкода купити!
Віддала друге око та баба.
Ось тепер вже два ока у Лесі,
Вишиває рушник вона пишно:
Виногради повз край повилися
Як живії, тремтять наче листям;
Посередині ж вишито рясно:
Розпістерли орли свої крила,
Мов летіти збираються зараз.
IX
А князенко безщасний шукає
По далеких світах свою жінку,
Та знайти не здолає ще й досі…
Ось намислив нарешті князенко:
Посила свої вірнії слуги:
— Ідіть,— каже,— ви, скрізь закликайте
І старого й малого з усюди,
І панів, а найбільше простацтво —
Становити обіда я буду,
Чи не вздрю я тоді свою жінку…
Ось пішли тоді вірнії слуги,
Закликать старого й малого,
І панів, а найбільше простацтво
На обід до князенка в палаци.
Як почув теє дід, то і каже:
— Чуєш, дочко, обід у князенка…
Промовля тоді Леся до його:
— Ось візьміть рушника цього, діду,
Та й ідіть на обід до князенка.
Й почепила рушник той на діда,
Що сама вишивала орлами.
Дід пішов на обід у палаци
І сідає до столу з народом.
Сам князенко там скрізь порядкує
І підносить гостям він по чарці
І як черга дійшла вже до діда,
То побачив рушник той князенко
І пізнав він, чия то робота!
Затремтіло тоді йому серце
І питається він у старого:
— Цей рушник відкіля в тебе, діду?
Каже дід: «Єсть у мене дівчина,
То й рушник вона цей вишивала…»
Ухопив же рушник той князенко
І гукнув на свої тоді слуги:
— Запряжіть мені коні скоріше!
Запрягли йому коні баскії,
Вдвох із дідом князенко сідає
І до його він їде негайно.
Як приїхав, поглянув на Лесю:
— Се ж вона! се ж вона, мояі — каже,
А вона розцвіла, як троянда,
Як зоря, засіяла очима
І до його упала на груди…
Ох, багато ще на світі щастя!
Х
Потім що ж? До палацу вернулись
І веселі, й щасливі обоє,
І навіки зостались укупі,
А із мами і батько, та мати,
І старий ще дідусь той убогий;
Тую ж лютую бабу прогнали,
Щоб і дух не смердів її близько.
Ось і казка уся, та й годі!..
В їй і горе ми бачили, й щастя —
Як хто хоче — хай вірить у горе,
А ми будемо вірити в щастя!
