„Горе вам, що сьмієтеся нині: ридати
мете бо й плакатимете“. Лука, VI, 25.
Намучене серце бажало спочину:
Давно у душі я спокою не чув, —
І в тую журби й сумування хвилину
Я книгу велику сьвяту розгорнув
І в книзі читаю я: „Горе вам буде,
Усім, хто сьмієтьця, радіє в цей час,
Бо сум колись тяжко пригнітить вам груди
І плач та ридання обгорне всіх вас!“
Тоді наші сльози і муки великі
В душі наболілій я благословив,
Бо я зрозумів, що не згине вовіки
Ні одна с тих сліз, що народ наш пролив.
Бо сум той гнітючий, ті муки та сльози
Нас всіх приведуть до днів иньших ясних,
Таких, коли згинуть навіки морози
І в барвах засяє весна золотих.
А ви, що тепер сьмієтеся, довіку
Не будете знати сподіваних днів:
Ви в темряву всі впадете у велику,
Де плач тільки й скрегіт страшний од зубів.
І праведна буде довішняя кара, —
Сьміялись бо й радість тоді вам була,
Як горя та муки гнітючая хмара
Над людом безщасним лягла!
