На спомин Марусі
Мамусю кохана, ти плачеш? бач, — сльози…
О, годі, мамусю моя!
Тепер міні краще: минулись морози,
Квітками вквічалась земля.
Тепер міні краще, не так, як зімою…
Не ниють вже груди мої…
Тут душно у хаті: ходімо зо мною
На луки зелені, в гаї!
Там квіти, травиця… Ми будем ходити…
Я рвати не хочу квіток,
Бо хочетьця жити і їм же на сьвіті
І слухать сьпівочих пташок…
Ім хочетьця жити, як нам іс тобою…
О, житиму довго ще я!…
Ходімо-ж, мамусю, ходімо зо мною, —
Так весело сонце сия!…
Ось я вже й устала… Не хочеш, мамусю?
Ти кажеш, що ніч у гаях?
Та ні, не злякаєш мене, не боюся:
Там день, там весна у квітках.
Дивись: і дощу вже ні краплі немає —
Не дощ то в вікно торохтить, —
То гай там шелеснув і пташка сьпіває, —
Ось тілки прислухайся, цить!
Ходімо! колись ми були під дубками…
Тодї з нами й Галя була…
Ми ягоди рвали і грались квітками…
Як би вона знову прийшла!
Ми-б знов погулялись, вінки посплітали,
Квітчастії пишні вінки…
Ох, щось мої груди боліти знов стали
Так дуже!… Он бачиш: квітки,
Квітки, моя мамо, квітки запашнії,
Вся хата в квітках — он дивись…
Чи це вже не хата? поля золотії,
Зелені степи розляглись.
А вище — там небо без берега й краю…
Навіщо мене ти взяла?…
Куди це летю я, тебе покидаю?…
Там сонце горить і пала…
Ой що це? Відразу ніч стала неначе!…
І сонце… вже гасне… ясне…
Нічого не видко, нічого… Хтось плаче…
Ой тяжко!… ой давить мене!…
