Дівчині душно на ліжку у хаті лежати…
Місяць ясний зазирає до неї в віконце,
Срібні проміння лягають з вікна на пів хати;
Десь у садку соловейко щебече-сьпіває;
Десь, дзвенючи у повітрі, почулася пісня…
Все так і вабить скоріше геть с хати на волю,
Думи і мрії роскішні усе навіває:
Дівчині душно на ліжку у хаті лежати…
Ось вона скинула ковдру з дівочого стану,
Встала й, жахаючись матір збудити, тихенько
Вийшла іс хати в зелений садок густолистий.
Сьвіжим повітрям дихнуло на неї відразу,
Груди вільніше у двоє їй дихати стали.
Нижче садка тиховода прослалася річка,
Дівчина з гірки помалу зійшла аж до неї,
Тихо пройшовши зеленим садком рясноквітним.
Хвилі заснули, лежала ріка нерухомо.
Дзеркало наче, і небо у їй відбивалось
З місяцем, з зорями — в сьвіті два неба істніло.
Дівчина стала край річки тії, роздяглася,
Тихо вона тоді в воду ступила ногою —
Спитує ніжка, чи тепла вода, чи холодна.
Далі, у воду ввійшовши, вона обплюснулась
Спершу й хотіла пливти вже і в тую хвилину
Пишним обличчам до сяйва вона повернулась, —
Вдарило сяйво сріблясте на неї відразу,
Вродою пишно-чудове лице осяйнуло,
Потім і груди високі і білі дівочі,
Груди панянські, ніколи не займані груди,
Та рученята ще білі, малі рученята…
Тілки-ж однак на хвилину те місяць побачив:
Дівчина миттю сховалась в ріці срібноводій,
Геть попливла вона, в воду плеснувши руками —
Високо бризки прозорі у гору злетіли
І засьвітились, немов діаманти блискучі,
Потім на водяне лоно ізнову упали.
Ось докупалась дівчина і вийшла із річки;
Знов біле тіло чудово блиснуло при сяйві,
Тілки-ж ізнов на хвилину одну, бо сорочка
Скоро його заховала, щоб місяць не бачив, —
Він бо, цікавий, так любить квітки цілувати:
Може (ой сором!) сказати про все отим квітам,
Квіти-ж і вітрові скажуть, своєму коханцю,
Вітер же буйний — то звісний паливода! всюди
Може про те росповідать, розвіять по сьвіту…
Дівчина вже одяглася; обличча вродливе
Білим своїм рукавом вона втерла й од річки
Знову тоді до своєї пішла до хатини,
Тихо сьпіваючи пісню про вірне кохання.
