Усьміхну́лась блаки́ть до землі,
Пахнуть квіти в льомбардському по́лі
І щебечуть пташки у гіллі:
Любо жити, літати на волі.
Чорний стовп край дороги стоїть,
Там німецькі салдати при зброї,
Вона ясно на сонці блищить,
У рушницях — смертельні набої.
І Леандро із чолом ясним
До стовпа йде по смертній дорозі;
Поруч — патер з хрестом золотим:
„Кайсь і найдеш надію у Бозі!“
„О, не каюсь! Мій гріх — то мій рай,
З їм не страшно і жить і вмирати.
Хто боров ся за волю й свій край, —
Не злякаєть ся муки і страти“.
„А покайсь, то минеть ся й гроза…
Шкода-ж батька і неньку єдину!…“
Затремтіла на очах сльоза…
„Жаль Італію, рідну країну…“
„Молодий же ти, — солодко жить!…
Буде серце дівочеє в горі…“
Він зітхнув і всьміхнув ся на мить:
„Хай сияє їй щастя, як зорі!…“
„А не вмер би, коли-б ти признавсь,
З ким замірив ся стати до бою…“
І вогнем його погляд занявсь:
„Чорний padre, гидую тобою!“
„Та невже краща смерть за життя,
Смерть болюча, без чести і шани?“
„Краща смерть, ніж прожить без пуття,
Ніж носити ганебні кайдани!…“
До стовпа́ привязали… стоїть…
В висоті линуть вільнії птиці,
Усьміхаєть ся ясно блакить…
І підводють салдати рушниці…
