Борис Грінченко – Мати і дочка: Вірш

— Ти бачиш на шляху старого?
Піди скоресенько до його!
Він горя зазнає й біди,
— Його до нас ти приведи,
Нехай до нашої йде хати
І попоїсти, й спочивати.
— Так мати доньку науча.
Побігло любеє дівча
Й вернулось зараз без нікого.
— Матусенько, нема нічого!
Він лиха зовсім не терпить,
Не плаче він, а так сидить;
А як мені буває лихо,
То я уже й не всиджу тихо:
Все плачу, плачу — так, аж страх!.. —
Устала мати, і на шлях
Сама пішла вона й до хати
Старого зараз увела,
Йому обідати дала
І положила спочивати.
Тоді і каже до дочки:
— Ти, доню, бачила, які
Сумні у нього очі дуже,
І як рука йому не служе.
І зморшки на старім чолі,
І стан схилився до землі,
Бо сила кинула старого,
Його біду і видко з того,
Коли не плаче хто, мовчить,
То через те не менше терпить.
Навчайся ж пізнавати горе:
Не кожен про свій біль говоре.