Борис Грінченко – Минуле: Вірш

Як море широкі степи простяглись,
Їх зсохла трава укриває;
Де шаблі козачі бряжчали колись, —
Отара овеча гуляє.
Кістками засіяний степ полила
Червоная кров тут усюди, —
Тут лихо гуляло і воля цьвіла,
Ставали до бою тут люде,
До бою за рідну країну святу,
За нашу за стоптану волю,
До бою за нашу народню мету,
За правду й народнюю долю.
Минуло те все і на їхніх кістках
Унуки будують хатини,
На праці щоденній по вбогих ланах
Забувши про инші години.
Ніхто не згадає про давнії дні,
Про нашу минулую славу —
Минулеє вмерло і вмерли гучні
Ті згадки про долю кріваву
І в купленій нашою кровю землі
Панують пани з глитаями, —
Де лицарі дужі колись полягли
Городи їх там з буряками…
І вмерло все, вмерло, а серце болить,
Болить, не втиха і хвилини,
І часом на очіх сльоза затремтить
І згадка за згадкою лине.
І сам не бажаю, щоб знову до нас
Вернулося те, що минуло,
А все таки спогад про те не погас,
Що міцно й навіки заснуло.
Хоч спогад той муки с собою несе,
Я кличу його і кохаю,
Немов би, щоб давнеє лихо усе
Вернулося знову, — бажаю…