Нічною добою в гаю над водою
Сия білолиций:
І трави, і квіти сплять, сном оповиті
Не плеще водиця.
І ліс почорнілий стоїть занімілий,
Затих, не шепоче…
І повно спокою тут скрізь над водою
Тієї півночі…
Один уродливий козак чорнобрівий
Нічною добою
Неначе нудьгує, неначе сумує,
Блука над водою.
А он щось плеснуло, водою хлюпнуло
І щось випливає —
Он очі зоріють, он коси чорніють,
Водою їх має.
Блиснули із хвилі і груди вже білі
Чудової вроди
Пливе глибонями і плеще руками
В сріблястії води.
І плеще, й киває, і тихо сьпіває:
„Чого над водою,
Козаче, блукаєш, чого ти шукаєш
Нічною добою?
„Козаче вродливий, ставний, чорнобрівий,
В зеленому гаю,
Покинь ти ходити, до мене іди ти:
Тебе я кохаю.
„Іди, — обніму я, іди, — пригорну я
На груди на білі!…
Іди, — я кохаю, тебе я бажаю,
Іди, о мій милий!
„Іди, — я кохаю, тебе я бажаю!…“
І кличе, й благає:
Лягла над водою і має косою,
І стан вигинає…
І ллютьця ті сьпіви облесні й звабливі
Все знову та знову.
Він бачить ті очі, ті груди дівочі,
Ту вроду чудову, —
Очима він сяє і серцем палає,
До неї він лине:
Одежу зриває, у воду пірнає,
Пливе до дівчини.
Доплив, — обнімає, її пригортає…
Сплелися руками…
Її він милує, її він цілує
Палкими вустами…
Її він цілує, її він милує…
Сріблястії хвилі
Углиб подалися, ізнову злилися,
Обох їх покрили…
Ізнов над водою все повно спокою
Цієї півночі —
І трави, і квіти сплять в місячнім сьвіті
І ліс не шепоче…
