Ось уже теплі проміння зігріли
Землю і сніг ростає уже білий;
От полилися струмки по землі
І обмивають і будють її.
Голі зробилися степ і долина,
Мов нарожденна недавно дитина;
Сонце-ж ласкаве не спить, не вгава, —
Землю травою потроху вкрива.
Глянув плугатарь — година настала,
Став лаштувати і борони, й рала;
Рано він їде на ниву свою,
Кидає зерно у чорну ріллю
І заволочує він бороною,
Зерно вкриває землею святою.
От і засіяв — година мина,
Хліб уже сходить, рости почина:
Там, де було колись чорне і голе,
Зазеленіло селянськеє поле.
Глянув плугатарь на поле й зрадів:
„Тілки-б Господь міні хліб позернив,
„То не голодні-б сиділи зімою
Ми з дітворою своєю малою.
„Боже! як би ти убогим поміг, —
Хоч пожалів би дітей ти малих!“
Він не благає у Бога нічого,
Просить шматка тілки хліба сьвятого,
Щоб не сидіти голодній сім’ї,
Щоб не дивитись на горе її.
Хочетьця вбогим вільніше дихнути,
З голоду й холоду пута роскути.
Сіючи зерно у землю з весни,
Вкупі із їм положили вони
В потом крівавим политому полю
Всі їх надії на кращую долю
Й, Бога благаючи, тілки і ждуть,
Долю чи горе поля принесуть.
