Сонце вже сходить на небі високім,
Вбоге село червонить;
Серце, намучене довгою ніччу,
Ніби уже не болить.
Тихо іду я. Повітрям холодним
Дихати лехко міні!
Серця не давлють понурії думи,
Сни опівнічні страшні.
Сьміливо йду я, і сила новая
Наче збудилась, встає;
Чую, як тихо тріпоче й радіє
Серце побите моє.
Серденько-серце! до праці нової
Час уставати і нам:
Вийдем без суму і радісно-гордо
Глянем в лице ворогам, —
Щоб не казали, що сили боротись
Білше у нас вже нема,
Щоб не казали вони, що рабами
Нас поробила тюрма!
- Наступний вірш → Борис Грінченко – Пташці
- Попередній вірш → Борис Грінченко – Розмова
(Оцінок ще немає)