Невеличка сьвітличка міська. Ліжко, стіл с книжками та с паперами, два стільці. На ліжкові лежить молодий парубок, закинувши руки за голову. Другий сидить на стільці.
Перший (лежучи.)
Нудьга та сум!… Не мучишся, не плачеш,
А день за днем сумуючи живеш:
Ні лютих мук, ні радощів великих,
Ні оживання, ні бажання вмерти —
Сама нудьга і сум самий понурий —
Вони гнітять… Неначе й не болить,
Та голова все білше туманіє
І серце все потроху засиха…
Другий.
Ми всі такі — привялі і засохлі!
Останній час нас виробив таких, —
Моральний гніт… Бо кожну вільну думку,
Бо кожне серця поривання щире
Ще в зародку, с початку зупиняла
Зневага, сьміх, а то й ворожий замах:
Злякалось серце, розум ізлякавсь,
І ми, в собі зневірені, сказали,
Що не про нас життя нового сяйво
І що не нам до його досягти —
І руки нам знесиленим упали…
Частина з нас у зрадники пішла,
А друга… та, с слабим, привялим серцем
Ще нудитьця, не знає, де подітись…
Такий і ти, і всі такі с тобою!
Але-ж давно, давно вже встати час,
Нудьгу і сум од себе одігнати,
В свій власний дух, у власну рідну силу
Повірити і гніт з душі гнітючий
Одразу геть зіпхнути і устать!
Давно вже час! давно край рідний кличе!
Перший.
Давно вже час! давно край рідний кличе!…
А хтож навчив мене той край любить?
Чи то міні, колишучи малого,
Сьпівала мати ріднії пісні?
Чи, учучи маленького любити
Усіх людей, вона міні казала,
Щоб рідний край свій також я любив?
Чи батько нам казав про те хоч раз?
Ти знаєш сам, що ми того не мали:
Чужі пісні зустріли нас в житті,
Чужі слова нам мати промовляла,
Бо рідними своїми гордувала,
І рідний край їй наче й не істнів!
І ми зросли з нерідними думками,
І ми людей змагалися любить,
А свій народ і край свій не любили
І не могли, бо і не знали їх…
І так зросли…
Другий.
Що дурно нарікати!
Хай нам літа дитячі не дали
Хвилин сьвятих любови до Вкраїни,
Та правда й нас нарешті осяйнула
І нам в серцях любов та зайнялась.
Перший.
(швидко встаючи й сідаючи на ліжкові.)
О, знаю я і добре памятаю
Сьвяті часи, як вперше я дізнавсь
Хто я такий і чим я мушу бути,
Чиї ми діти і чия єсть правда!
Новим життям розбурканеє серце
Роскрилося і в себе прийняло
Сьвяту любов до рідної країни,
До рідного убогого народу.
Які були ми горді і щасливі
І міць яка прокинулась в душі:
Я знав уже, хто я!…
Другий.
І справді так!
Чому-ж тепер вогню того немає?
Невже погас і — сум, нудьга сама?
Чи знов забув, хто ти, чиї ми діти?
Перший.
Ні, не забув: забути те не сила!
Хотів робить… Усі ми, всі хотіли
І всі пішли і стріли ворогів.
Ми не втекли ганебно, не злякались,
Та ворог нас облїг навкруг так щільно
І здобувать уперто нас почав:
Нам довелось невтомно боронитись…
Втомились ми і скоро впали руки…
Не докоряй! Я знаю, скажеш ти,
Що ми усі мізерні є душею,
Не вміємо ми жертвувать, любить…
Та деж могли набратися ми сили?
Невже оце нікчемнеє життя,
Що обняло і пригнітило нас,
Нудне, хмарне, без вищої ідеї,
С турботами щочасними про те,
Щоб одягтись, нагодувати тіло,
Навчало нас боротись і терпіти
Й щоб про свої дізнатись власні сили
Палити власну руку на вогні?
О, ми могли у мріях пориватись,
Могли такого випадку бажать,
Щоб всі списи ворожі довелось
Собі встромить одразу в дужі груди,
У ворогів тим славу одібрати
І вмерти, край обрятувавши рідний,
Як Вінкельрід, великий патріот!
Ми, я кажу, ми марили про це
І навіть би його й зробили може,
Як би в ту мить робити довелось…
Але-ж не те стояло на дорозі:
Була борня щочасна і невпинна,
Але-ж борня с терпінням і з нудною
Роботою, що чорною всі звуть,
І та струна, що у душі бреніла,
Ждучи лучка — зусиллів та звитяг,
І довгий час не мігши їх діждатись,
Потроху вже стихати почала
І вмерла там… І сум тяжкий з нудьгою
Тепер гнітить, панує над душею,
Над розумом, над серцем… (Падає знову на ліжко.)
Другий.
А тим часом
В такій борні нам тілки й є рятунок:
Минулися козацькі погуляння,
Звитязтва, кров та брязкіт од шабель:
Це иньший час, на иньшую роботу,
Дрібну — се так, але-ж за те незмірно
Країні всій коханій користну!
І на оту роботу треба сили,
Та не тії, що по степах буяла,
А иньшої: упертої, твердої,
Терплячої, що, з розумом холодним
З’єднавшися та с чулим серцем, — все
Перемага і здужає колись
Нас вивести на шлях ясний, широкий…
