Блакитними небо сія́ глибиня́ми,
Поля попід небом прослались безкрайні;
Іду я обміжком, — шумлять колосками,
Шумлять і хвилюють лани́ урожайні.
Назад озирну ся, — там далі високі
Сіяють-мигочуть блискучі палати,
І тільки що мріють у балці глибокій
Убогі, обдерті, похилені ха́ти.
А передо мною за хвилями хвилі
Аж ген до край неба пливуть без упину,
Сіяють під сонцем, мов золото спілі,
Сіяють і плещуть, де оком ні скину.
Поля́ мої рідні, найкращії в сьвіті,
Багаті на силу, на пишную вроду,
Засіяні хлібом і потом политі,
Робі́тницьким по́том мойо́го наро́ду!
Родючі та щедрі! в золо́чені шати
Свого хлібороба могли-б ви окрити, —
Чого-ж то так часто на йо́му ті лати,
Чого-ж то в тих хатах змарнілії діти?
Тими́ колосками, що повні та спілі,
Схиляють ся низько від зе́рна важко́го,
Кого в ріднім краї годуєте, милі,
Куди ваша сила зникає, для кого?
Хвилюють ся мовчки поля за поля́ми,
Сіріють у балці убогії ха́ти;
І високо знявшись в горі над хатка́ми,
Блищать і пишають великі палати…
