І ось я тут, серед степів моїх широких,
Але не ті, не ті уже тепер степи!
Нема вже тут тих трав, роскішних та високих,
Нема просторів тих, і камяні стовпи
Маячуть тут самі і зазначають межі
Глитайської навкруг та панської землі,
І де-не-де село, счорніле мов с пожежі
І клаптик край села убогої ріллі…
Минув їх час! Степи похмурії та голі
Лежать, мовчать, — мерці вони тепер сумні;
Минулися вже їм ясні колишні дні
І пишні шати їм не вернутьця в неволї!
І аж як вільний син із вільного народу
Ногою вільною ступне колись на їх. —
Тоді воскреснуть знов, вітаючи свободу,
У барвах пишних та ясних.
