1.
На ліжку твердому — на голій землі,
Вгорнувшись в козацьку керею,
Лежав, головою на простім сідлі,
Отаман козацький і ждав, щоб прийшли
Хвилини розлуки з землею.
2.
І подруга вірна край його була —
З життям при їй лекша розлука —
Багато походів вона відбула,
Багато голів с пліч могутних стяла —
Важенна козацька шаблюка.
3.
Не раз же він плавав під Турка в чайках
Не раз і з Ляхами стинався,
Не раз, по широких гулявши степах,
Щербив на татарських її головах
І часом з Волохом рубався.
4.
Багато за віру він крови пролив,
За рідную мати — Вкраїну!
На дужому тілі він ран не лічив,
Живий повертався із лютих боїв,
Хоч бивсь завсігди до загину.
5.
І от-же: не в чесних вояцьких боях,
Де крови без міри лилося,
Не в лядських лукавих зрадливих руках,
Не в герцях с Татарами в чистих степах
Йому умірать довелося:
6.
Він сам умірає в цьому куріні,
Лежачою смертю вмірає…
Навкруг тілки стїни похмурі й сумні,
Та чура, ховаючи сльози дрібні,
На його сумний поглядає.
7.
І тяжко старому. І чуру тоді
Він кличе до себе рукою
І каже він: „Чуро мій вірний, піди!
До мене ти хлопців моїх приведи, —
Прощатись хай прийдуть зо мною.“
8.
І стало козацьтво круг його смутне
І ждуть всі останньої мови…
„Спасибі вам, діти!“ — він каже: „мене
Зла доля в останню дорогу жене, —
Бувайте ви, діти, здорові!…
9.
Але умірати в цьому куріні
І лежнем лежати — несила:
Степ скрізь оживає тепер по весні,
Лунають ячання і дзвонють пісні, —
Мене-ж тут недоля звалила.
10.
Вволіть мою волю в останній цей час:
Мене на коня посадіте…
Хай, поки ще сьвіт міні божий не згас,
Вступлю я в стремена і гляну ще раз
На батька на степ, мої діти!…“
11.
І загад останній почувши сумний,
Козацьтво коня вже сідлає,
І батька старого садовлють вони
І тихо рушають у степ у рясний,
І тихо кінь вірний ступає.
12.
І їдуть всі мовчки. Степи навкруги,
Як море безкрає, хвилюють,
І здалека ледві маячуть луги,
І мріють Дніпрові круті береги,
Могили високі сумують.
13.
І їдуть все далі… Кивають рясні
Квітки головками своїми;
В високій ширяє орел далині,
І птаство щебече безжурні пісні,
І чайка кигиче над ними.
14.
І їдуть все далі… В траві промайнуть
Сайгак чи коза швидконогі
І зникнуть безслідно… І ось уже чуть,
Як виють і плещуть, і бють, і ревуть
Дніпрові далекі пороги.
15.
І далі ізнову… Смутні козаки
Ні слова іще не сказали;
Отаман мовчить, похиливсь до луки,
Стиснувши свій повід не рушить руки
І їде все далі та далі.
16.
І тихо спитався с козацьтва один:
„Чи, батьку, не час нам до дому?“
Але не відмовив нічого їм він,
І знову всі їдуть ще кілки хвилин, —
Він знову нічого нікому.
17.
І коней тоді зупинили вони
Й отаманів кінь зупинився,
Отаман одразу схитнувсь на коні,
Й заснувши в останнім довішному сні,
На руки їм мертвий схилився…
