Змучений довгим тяжким сподіванням,
Стежки до сьвіту згубивши і слід,
Кожен з нас всіх упевняв, що сьвітанням
Займетьця скоро захмарений схід;
Кожен змагався доводить, що хмари
Гадин сичання і плач голосний
Брязкіт кайданний — це тілки примари
Ті, що їх промінь розвіє ясний;
Кожен доводив, що промінь сліпучий
Скоро засьвітить нам ранок усім;
Як діаманти блиснувши, пекучі
Висохнуть сльози під промінем тим.
Вірили всі ми… А ніч все стояла,
Так, як гнітила, так знову гнітить,
Як і раніше недоля ридала,
Брязкіт, сичання не втихли й на мить.
Змучені довгим тяжким сподіванням
Ми ще змагались, надіялись ми…
Тілки вже горло давило риданням,
Тілки вже очі нам сліпли с пітьми.
Вирвались з горла ридання, чи крики,
Впали ми долі, знесилені з мук,
Очі посліпли і недуг великий
Силу останню відняв нам із рук.
Далі… що з нами — не знали ми далі:
Ніч нас покрила чи досьвіток був —
Згаслиї очі тепер вже-б не знали
Хоч би й сподіваний промінь сьвінув.
Довго тяглося… Потроху звикали
Жить ми без сьвіту, без сил, без надій;
Роки минули, — і вже ми вважали
Сонце за витвір роспалених мрій.
Роки минули, і діти малиї
Тілки за казку і чули в ті дні,
Що у країні безсмертної мрії
Сонця сьвітили проміння ясні.
Слухали казку цікавії діти, —
Казка у серці зосталася їм…
Мучилось серце на темному сьвіті,
Гинуло серце під болем тяжким.
Виросли діти… Не стихли ті муки:
В серці в їх мрійнеє сонце горить,
А навкруги їх плазують гадюки,
Брязкіт і ніч безпросьвітна гнітить.
Казка чи дійстність? Де правди шукати?
Дійстність така нестерпуча була!…
Казка-ж, одягнена в сояшні шати,
Пишно і ясно у серці цьвіла…
Звабила — казка! Повірили діти,
Сояшній казці повірили тій
І — перед Їми, все сьвітом облите,
Пишнеє царство величних надій.
Сонце їм в серці горить… Заясніла
Смуга далека… Чи правда, чи ні —
Що це? Невже це і ніч затремтіла,
І уздримо ми проміння ясні?…
