Із Якова Полонського
В ночі на ліжко на дитину
Промінням місяць засияв.
„Чого се так сияє місяць?“
У мене хлопчик поспитав.
— За довгий день втомилось сонце, —
І Бог сказав: „піди, засни,
Спочинь саме, і сьвіт спокоєм
І сном солодким обгорни!“
— І сонце місяця благає:
„Мій брате, місяцю ясний!
Ти засьвіти лихтар і за ніч
Скрізь обійди ти край земний.
— „Усе доглянь, що за ніч буде, —
Хто молить ця, хто сльози ллє,
Хто тихо спить і хто там другим
Спокійно спати не дає!“
— І сонце спить, а місяць ходе
І навкруги за всім глядить,
А вранці-рано знов до сонця
У двері він заторохтить.
— „Встань, братіку! вже треті півні
Були і в церкві чути дзвін;
Граки моторні пролинули, —
Вставай, жени туман з долин!“
— І сонце встане і спитає:
„Живий — здоровий, брате мій?
Що там робилось і чого ти
Зробивсь тепер такий блідий?“
— І повідає місяць сонцю,
Що на землі в ночі уздрів;
І як що ніч була спокійна,
І зла ніхто там не зробив,
— То сонце весело засяє
І буде радість на землї
І підуть весело гулятись
Великі діти і малі;
— А як що ні, — смутне обличча
В тумані сонце захова,
Ударить з вітром дощ холодний,
Поникнуть квіти і трава;
— І буде холодно і сумно,
Неначе пізно в осени
Не вийдуть діти у садочок,
Не будуть грати ся вони. —
І довго думав хлопець, мовчки
На небо довго він глядів,
Як місяць ясно і поважно
На землю дивлячи ся плив.
І проказать йому молитву
Мене він потім попрохав
І, рученята склавши, тихо
Її за мною промовляв.
