Літо палюче було. Після довгої спеки
Хмара нарешті вгорі над землею повисла,
Страшно счорніла вона і лину́ла відразу,
Дужим дощем і густим оживляючи землю;
Спершу обмила її, всю запилену, ссохлу,
Далі, все білше та білш проливаючись з неба,
Всюди зібралась вода й потекла течіями…
Хмара давно вже пройшла, а струмки ще звивались
Скрізь і по пісках вони і між зіллям обмитим;
Сонце з за хмари зійшло і на землю блиснуло,
І оджило все немов у сьвятковім убранні:
Дуб довговішній росу уже струсював з листя, —
Перлами тая роса обсипалась додолу;
Поруч тремтіла струнька срібнолиста тополя,
Повний нового життя, біля неї пишався
Сон рясноцьвітний, а з їм і барвінок хрещатий:
Радісно й ясно трава молодая блищала, —
Все віджило, що була нестерпучая спека звялила,
Радісно дужим усе і блискучим зробилось!
Тілки одна, де струмки дощові каламутні
Буйно пробігли, одна не пишалась там квітка:
Ніжне коріння вода з його рідного ліжка
Вирвала, біднеє, геть, усю землю обмила:
Сумно і мовчки тоді похилилася квітка,
Листям своїм тремтючи в передсмертнім сконанні;
Тихо поникла вона і умерла навіки…
