Тихо проходив я лісом; зелене
Листя рясне шепотіло круг мене;
Ґрона с калини як жар червоніли,
Квіти с трави різнобарвні гляділи;
Сояшний промінь купався між їми,
Роблячи листя й квітки золотими;
Хмара метеликів жвавих вилася;
Пісня пташина дзвенїла-лилася,
В пісні тій одгуки щастя і долі, —
Кращої пісні не чув я ніколи;
Щастям здавалось тут все оповите…
Серце намучене, лихом прибите,
Мов би затихло, а мука і горе
Наче потопли в безоднєє море,
В море с проміннів, як злото блискучих,
В море с пісень голосних і сьпівучих,
Радощі душу міні обнімали,
Голову пахощі с квітів спяняли, —
І забажалось тоді міні долі,
Долі пташок тих, пташиної волі,
Долі, коли і гнітючі, й похмурі
Думи не давлють, не шарпають бурі,
Долі безхмарної, долі такої —
Саме як сояшний день цей ясної!
І забажалось… Коли це у гаю
Скрик розітнувся… Відкіль — я не знаю, —
Тілки така в йому мука почулась!…
Серце у грудях моє стрепенулось.
Пташка, чи що, до шуліки впіймалась
Й скрикнула так, як з життям розставалась,
Чи то щось иньше, — не знав я нічого!
Серце занило із болю тяжкого:
Знову згадалися муки і горе,
С сліз та із крови згадалося море,
Що розлилося без краю на сьвіті, —
Годі, у мріях про долю, радіти!
Геть с цього лісу! не тут, між квітками, —
Там, між людьми, що повиті сльозами,
Там знайду місце і долю єдину:
Долю робітника без одпочину!…
