Я мучився довго, — душа вся боліла,
Я ждав і питався: де-ж кращії дні?
В неволі безкраїй стомилася сила
І змучили душу зневірря страшні.
Я бачив скрізь сльози і лютії муки,
Я бачив, як темрява все обняла,
Як гинули сили, як падали руки
Серед цього моря неправди і зла.
Я мучивсь і плакав палкими сльозами,
Одмови шукав я, одмови-ж нема!…
Невже-ж ми загинем? невже-ж це над нами
Навік простяглася ніч смертна німа?
Невже, о мій Боже! — всі сльози й благання,
Всі муки, вся праця, що ми понесли,
Всі наші найкращі сьвяті поривання
Нас тілки до смерти тепер довели?
О, ні! я не вірю! Ніколи! ніколи!
Коли маєм вмерти, загинути ми,
Коли не придбаєм ми иньшої долі,
Коли не пробємся на волю с тюрми, —
То правди сьвятої вже білше немає,
Вона не істніє на сьвіті ніде,
І сьвіт, без підвалин, свій вік доживає
Й увесь захитавшись — в руїни впаде!
